Ровесниця СРСР зі свалявської Лопушанки успішно пережила його й зустріла 95-ліття (ФОТО)

Довгожителька зі свалявської Лопушанки народилася того ж самого року, коли з’явився СРСР. Останнього немає, а вона, слава Богу, досі на ногах. Про унікальну долю колишньої голови села, чудової матері, бабусі й прабабусі Ганни Фізер, якій до сотні – рукою подати – цей матеріал.
Грудень, який усе довкола вкриває білою ковдрою, – дев’яносто шостий у життєписі Ганни Михайлівни. У передостанній день листопада вона святкувала своє 95-річчя. Лопушанська довгожителька народилася у далекому 1922-му. Що то була за епоха для нашого краю – можна дізнатися тільки з історії. Це рік утворення СРСР, якого вже немає понад чверть століття. Це час, коли наші дідусі та бабусі були молодими.
З картинок і рідкісних фото постають дерев’яні хатки, постоли, гуні, які носили земляки, важке життя, злидні, бідність і чимало інших труднощів, які залишилися в давнині. Різні політичні устрої рідного Закарпаття – це також у тямці цієї простої та скромної жінки. Не раз казала, що жила за мадяр, чехів, а потім прийшла інша доба, яка в 1944-му возз’єднала наш край із Україною.
Радянську епоху з п’ятирічками, перебудовою запам’ятала найкраще, бо жила в ній найдовше – до дев’яносто першого. А відтоді пенсію їй платить Українська держава. Коли нещодавно рідня, односельці, голова сільради Роман Годя й секретар Валентина Шипович вітали цю славну жінку з такими гарними роками, не раз воложилися очі старенької через спомини. Згадала, мабуть, і те, як батько прибув із фронту Першої світової війни, як був в’язнем у далекій Італії, а за цей час померла дружина й чотирьох дітей віддали на виховання родичам у сусідню Тибаву. До нього завжди на пораду поспішала, коли сумнівалася у правильності своїх дій. І зараз, на схилі літ, наголошує, що «нянько був орієнтиром у житті».
Напевно, про Лопушанку (колись Брустури), що на Свалявщині, і про Ганну Фізер дотепер мало хто чув. Поселення з однією вуличкою, в якому не було навіть свого храмового свята, віднедавна прикрасила новенька церква. Усім миром її будували, родичі іменинниці також. До речі, село настільки крихітне (у ньому на 70 хат – близько 280 жителів), що його навіть на мапах не позначено. А розташоване між Дусином та Стройним, тож челядь у церкву ходила і туди, і сюди. І святкували одні лопушани Трійцю, а інші «держали» Іллю (2 серпня). Між іншим, після визволення в 1944-му Лопушанка мала свою сільраду, де головувала та секретарювала в одній особі на той час ще молода, але принципова Ганна Фізер. Дуже багатьом людям вона допомогла вирішити «у районі» ті чи інші питання. За те її поважали та шанували. Згодом відбулася «адмінтерреформа», тобто укрупнення, село структурно приєднали до Дусинської сільради. Нинішня ювілярка, про яку дотепер кажуть «предсідателька», стала звичайною колгоспницею. Щоправда, також була народним засідателем у райсуді. Завжди спокійна, правдива, добродушна й стійка до життєвих ударів, вона стала свідком як трагічних, так і величних сторінок вітчизняної історії та своєї власної долі. За словами 57-літньої доньки Марії, мама завжди цікавилася життям громади, краю та всієї країни. Колись без окулярів і пресу читала, і телевізор дивилася, зараз теж хотілося б усе знати, однак підводять і зір, і слух. Благо, що може сама собі чай підігріти, постелити ліжко тощо. Устає та вмивається, як і колись, зі сходом сонця – так учив її батько.
А ще пані Марія, яка на заробітчанських хлібах у Чехії, розповідає, що мама завжди була моторною трудівницею, не сиділа без діла ніколи. Із чоловіком Ільком, який працював лісорубом у хащі, а відтак на Свалявському лісокомбінаті (помер у 2001-му, нехай земля йому буде пухом), жили у щасті та мирі. «Ми, діти, а згодом онуки, зроду не чули з їхніх вуст лайки чи образи, вони ніколи ні на кого голос не підвищували», – ділиться донька. Що цікаво, обоє мали лопушанське коріння, носили одне й те ж прізвище – Фізер. Хоча, у принципі, тут більше половина сімей є його носіями. «Коли я виходила заміж за Івана Миговича з Дусина, – каже жінка, – батько дуже делікатно цікавився, що це за родина, де я буду за невістку. Мама ж зауважила, мовляв, я за нашу Марійку на хвилююся, вона за вдачею така ж, як і ми з тобою». Приблизно така ж бесіда відбулася між батьками дещо згодом, коли їхній син Іван «поклав око» на вродливу Оленку Павлович (теж із Дусина) і вирішив із нею створити сім’ю. Тобто і цього разу мати з татом підсумували «правильний» вибір дорослих дітей.
Можна тільки втішатися, що бабуся-іменинниця дожила до такої славетної дати й на порозі рідної хати, яка красується на крайньому узвишші Лопушанки, зустрічала тих, хто прийшов її вітати. Серед найдорожчих гостей були й правнуки Василько та Златка, Корнелія з Анастасією. Звісно, і в цьому секрету немає ніякого, Ганна Михайлівна слабшає, однак усі молилися, аби вона ще довго була серед рідних і громади. На сьогодні лопушанська «предсідателька» – найстаріша мешканка Дусинської сільради. У подарунок від онуків (цю місію виконав Іванко з крихіткою Софійкою) вона отримала велику сакральну картину італійського митця Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря». Дай Бог, щоби ця робота, як і природа, серед якої живе, надихала бабусю на гарні спогади, аби не хворіла та не сумувала.
Між іншим, поряд із Ганною Фізер живе чарівненька 13-річна правнучка Златка, яка ходить у Дусинську середню школу та дуже любить слухати бабусині розповіді про минуле села, краю, як люди жили колись, що їли та як себе сокотили, аби дожити до сто літ. Обожнює, коли натрудженими руками старенька гладить її по голівоньці та просить від Бога, аби завжди, де б із братиком не ходили, щаслива їхня дорога була. Одного разу мала вигукнула: «Бабко, ви так багато знаєте, що могли би книжку з історії написати!» Ці слова неабияк потішили одну з найстаріших жінок Свалявщини.
У принципі, питання про рецепти довголіття задає старожилам кожен, хто з ними спілкується, а журналіст тим паче. Оскільки автор цих рядків уже бував у цій господі, то багато разів чув, як Ганна Михайлівна наголошувала: свій організм треба любити, щоденно споживати садовину, налягати на капусту, навіть сиру. До спиртного слід проявляти байдужість, а за столом не переїдати. Звісно, сир, молоко, сметана, яйця також мають бути в щоденному раціоні. Щодо улюблених страв, то досі їсть те, що свого часу в молодості та навіть дитинстві. Ось так і ввійшла у своє 96-ліття іменинниця-старожилка.
Михайло ПАПІШ скачать dle 11.3