Найтворчіша, наймистецькіша, найнезалежніша постать на літературній ниві Свалявщини

А його витончений гумор, смішинки, як і слова, фрази, стиль та вся, зрештою, поезія – мають свій шарм і зваблять усякого читача далеко за горизонтом рідного краю. Спілкуватися з Іваном Фотулом не тільки цікаво, але й корисно та відповідально. Радий, що до кожного мого журналістського запитання він підійшов якщо не з гумором, то у гарному настрої, відповідав сердечно і якомога лаконічно, а ще дотепно, яскраво, колоритно, без лукавства й двозначних натяків. Схоже, цьому сприяв його завжди веселий життєвий тонус. Звісно, до нього назбиралася б іще сотня запитань. І я переконаний, що кожна відповідь була б пересипана унікальною лексикою, приправленою елегантними та філософськи насиченими роздумами, нерідко ретроспективними, а подеколи навіть фіґлями. Не знаю, як кому, а мені наше інтерв’ю сподобалося. Отож і ви, люди добрі, читайте на здоров’я та беріть приклад із черниківського співця слова, вмілого різьбяра, неперевершеного садівника, непересічного любителя „тихого полювання” та просто мудрого й талановитого чоловіка.

– Розпочнемо наше інтерв’ю з традиційного та, на перший погляд, банального запитання: що сьогодні на вашому, пане Іване, робочому столі? Яка за ліком та про що чергова книжка вже пишеться-готується до друку?

– Запитання справді дещо банальне. Подібні я чую майже щодня. А виходять з ними на мене далеко не журналісти і, тим паче не літератори. Багатьом моїм знайомим конче треба знати, що наразі пишу, окремі особи з задоволенням для себе цитують мої гумористичні мініатюри, афоризми, уривки з серйозної поезії тощо. Давно відомо, що письменники про свої творчі доробки говорять дуже неохоче. Краще вже здивувати свого потенційного читача новою книжкою, рукопис якої до її видання ніхто і в сні не бачив, тим більше, не читав. Але якщо є запитання, то мусить бути і відповідь. А вона така: є три готові рукописи майбутніх книжок – афоризми, серйозна поезія із серії „Сто віршів”, а також гарної дитячої збірочки. Сподіваюсь, що в цьому році одну-дві з них видам. Хай мені допоможе Бог!

– Не терпиться поцікавитися: коли творите – зрання, вдень, уночі та де – за столом, у ліжку чи на коліні? І взагалі, коли найкраще приходять вам у голову фіґлі?

– … І не тільки фіґлі. Час, місце, обстановка у моїй творчості особливої ролі не відіграють. Інколи сам собі дивуюся, мовляв, як може прийти в голову і до лоску там відшліфуватися така перчена і колюча сатирична мініатюра, гарний гумористичний твір, міні-байка чи повнометражна лірична поезія. Що гріха таїти? З самопискою і кишеньковим записничком ніколи і ніде не розлучаюся. Не знаєш, коли і що прийде в голову, що в наступний момент сколихне твою творчу суть і що виявить бажання лягти на чистий аркуш у вигляді поезії чи рядків щирої прози. А це може статися будь-де: в грибний сезон – у лісі, в гарячий літній час – на сінокосі, ба, навіть в автобусі чи легковому таксі. Пам’ятаю один з багатьох виходів на полювання. Щоб записати налинулі рядки гумористичних мініатюр, мені довелося попросити в колег-мисливців… щоб ви думали. Використану пачку з-під цигарок. На ній я написав те, що мав записати.

– Між іншим, чи бачили учителі в школі ваші літературні задатки та чи казали, що у майбутньому неодмінно будете писати?

– Такого не казали. Принаймні, у початковій школі рідного села. Адже вчителям-фронтовикам було не до цього. Можливо, вони й бачили чи відчували щось у мені, але казати про це не казали. Інша річ – Стройненська восьмирічка. Тут українську мову і літературу викладала Валерія Михайлівна Селехман. Вимоглива, ба, навіть по-жіночому сувора, вона любила слухати, як її учні, в тому числі і я, декламували вірші Павла Тичини, Максима Рильського, Андрія Малишка, Наталії Забіли та інших популярних на той час авторів. Не забуду, як вона підійшла до моєї парти і тихо, по-материнськи сказала: „Читай, Іванку. Читай якомога більше. Бачу я, з тебе щось вийде”. Було це майже пророцтво.

– Скільки часу вам, пане Іване, довелося б шукати дебютний доробок своїх гуморесок, який до читача прийшов понад два десятки років тому? Чи він завжди під руками? І взагалі багато примірників із нового тиражу залишаєте для себе – може, у вас удома, як у тому вірші: де не ступиш – книжка, книжка, книжка.

– Існує правило, яке я сам придумав і дотримуюсь його неухильно. А полягає воно, насамперед, у творчій самодисципліні, моральній зібраності і відповідальністю перед собою і словом. Ось, наприклад, побачила світ нова моя книжка. Не відкладаючи справу в довгу шухляду, беру три примірники (для себе, а можливо, й для історії), перев’язую їх скотчем, так би мовити, упаковую і кладу туди, де їм належить бути. Отож, шановний пане Михайле, будь-яка книжка з будь-якого видання у мене завжди під рукою. Не люблю книжкового безладу, а на письмовому столі – паперового хаосу.

– Мушу вас похвалити, бо не всім творчим особистостям під силу такий, кажучи умовно, самоконтроль. Мені особисто імпонує така „робоча” покірність вашої неспокійної (у доброму розумінні) душі. Отже, хто такий сьогодні черниківський Іван Фотул? Що йому легше тримати у руках – різець, стамеску, рушницю чи олівець?

– Казав і завжди казатиму – всьому на цій грішній землі свій час. Пора різця і стамески – це зима, час полювань – пізня осінь, а його продовження – зима. Інша справа – олівець чи самописка. Вони в дії повсякденно, впродовж цілого року. Журналістка з Ужгорода Людмила Ортутай „прикапчала” до всього вищезгаданого ще й грибозбирання. Але повернемося до знаряддя, яким пишемо. Шкода, що олівець чи самописка не вміють розмовляти, а то б неодмінно попросилися у „короткотермінову” відпустку, щоб трішки відпочити. Ну, а хто такий черниківський Іван Фотул? А що, є ще інший, який він, чим займається і як виглядає? А втім, друже Михайле, завжди дуже приємно, коли прямо на вулиці тебе вітають односельці і кажуть: „Ви такий файний вірш написали! Звідки берете такі душевні слова?” Звісна річ, не з повітря.

– Над чим у своєму житті ви найбільше сміялися та із приводу чого найчастіше плакали?

– Незважаючи на те, що пишу гумористичні твори (прозові і віршовані в тому числі), сміюся, як це не дивно, дуже рідко. Будь-який твір у цій площині вимагає від автора повної самовіддачі, максимальної викладки слова і фахового розкриття сюжету. Тут, скажу я вам, не до сміху. Але попри все сміюся. Сміюся, коли мене розсмішать друзі чи знайомі, а чи просто стрічні на вулиці і пасажири в громадському транспорті. Вмію сміятися щиро. А от плакати не вмію. І не тому, що черствий, як тижнева буханка хліба, – просто ремеслу плакати не навчився.

– Є сльози чоловічі та жіночі, є плач слабаків і мужніх людей. А чи є сльози у творчих осіб – художників, поетів, різьбярів, артистів?

– Так, я бачив сльози, скупі чоловічі сльози. Плакали далеко не слабаки, а мужні солдати і багатократно обстріляні офіцери. Вони плакали, вмивалися гарячою сльозою, а я заплакати не міг. Я стояв з ними в однім строю, відчував їх плече, але думками був десь далеко в пустелі, куди мене занесла солдатська доля. Звісно, мене душив невимовний жаль, бо тих, хто лежав переді мною у труні, я знав, як самого себе, ділив з ними „чорняшку” і ходив у караул. Тоді, звісно, я не знав, що в мені плаче душа, а сльози душі невидимі. Про сльози, якими інколи вмиваються жінки, можна говорити без кінця, а можна й не говорити. Тож це запитання, на мою думку, краще не чіпати. Що я й роблю. Стосовно митців, пане Михайле, то мушу вас запевнити – митці не плачуть. Знаю з власного досвіду.

– Раз душа ваша гуморна, то, очевидно, полюбляєте розігрувати товариства, друзів, колег, приятелів, односельців? Як вони на це реагують?

– По-перше, на розіграші, нехай навіть по-дитячому примітивні, в мене катастрофічно бракує часу. По-друге, щоб когось гарно розіграти і мати від того задоволення, треба мати талант. Його в мене нема. Що гріха таїти? Я навіть рядовий анекдот запам’ятати не можу, а щоб його переказати в гумористичній площині – не можу, хоч убий. Однак на свою пам’ять не нарікаю, вона в мене працює бездоганно. Принаймні, на сьогоднішній день.

– Не можу не запитати: як поживає ваша рідна мамка Павліна, якій, слава Богу, уже за 90 літ? Із ювілеєм ви так гарно її віршами привітали, як ніхто більше із синів у світі. Де вона народилася? Яким було та як минало життя матері найголовнішого свалявського фіґляра? Бува, не казала, що вам у першу купіль у руки клала?

– Шановний Михайле! Щиро дякую про гарне запитання про мою рідну маму, а також за позитину оцінку того, що я їй присвятив. Це було неважко, принаймні, для мене. Коли пишеш про рідну чи дуже близьку людину, то пишеться напрочуд легко, а потрібні слова набігають, ніби хвилі на берег. Де мати народилася? Та тут же, на Чернику. І її батько, мій незабутній дід Іван, народився, жив і дожив до глибокої старості в моєму передгірському селі. До речі, кілька днів тому мені мати відкрила приємну таємницю. Виявляється, в першу мою купіль вона опустила кілька фіалок і вербових гілочок з ніжними котиками. Доповнили цей букет трійко яблучок. Я не вірю в чаклунство, бо часом не вірю сам собі. Але те, що було в моїй першій купелі, мабуть, подіяло і діє далі. Адже вирощений мною сад люблю і дбаю про нього. Майже кожної весни роздаю (ціна – п’ять копійок) прищеплені мною саджанці яблунь, груш, ренклоду, персиків, горіхів тощо. Нехай ростуть і приносять користь добрим людям.

– Таки розкажіть трохи більше про себе, адже широкій публіці завжди цікаві подробиці з життя таких відомих і колоритних людей, яким є Іван Фотул. До речі, чи пише, малює або займається різьбленням хтось із ваших трьох синів чи онуків? Якщо по-закарпатськи: чи хтось удався у творчого батька-діда?

– Що тут розкажеш? Друкувався в дуже багатьох газетах і журналах, в зарубіжних календарях та альманахах. При зустрічі в обласному центрі з поетом Василем Густі він щиро зізнався: „Розгортаю газету „Відомості міліції” і починаю її перегляд з останньої сторінки. Ще б пак! Її, як правило, прикрашають твори, прозові і поетичні, Івана Фотула. Вітаю!” Київську гумористичну газету „Веселі вісті” я обожнював, а вона, відповідно, любила мене. Колись на її шпальтах була надрукована моя гумористична мініатюра. Цитую:

Чи не той це Чемерис,
Що привіз з Китаю рис?

Не минуло й тижня, як я отримав листа від київського поета Володимира Чемериса. Відкриваю, а там майже нічого. Але те „нічого” було дуже лаконічним: „Щиро дякую пане Фотул. Безмежно щасливий, що мене читають на Закарпатті, зокрема, в селі Черник. Пишіть, Іване”. На превеликий жаль, така весела газета, як „Веселі вісті”, припинила своє існування. Шкода, але із трьох синів моїми стопами ніхто не пішов, а малі онуки ще не визначились. Але, гадаю, не все ще пропало.

– Нагадаю: коли ми познайомились у літстудії, яка, до речі, працювала при редакції тодішньої райгазети „Ленінський шлях”, я ще був школярем, а ви уже заочно вчилися у Свалявському політехнікумі. Відтоді минула ціла епоха – на календарі була перша половина 70-их. Що згадується з того періоду?

– Не знаю, ким би я був і чим би займався, якби не газета „Ленінський шлях” та її тодішній колектив. Тут ще школярем я познайомився, правильніше, мене познайомили з такими людьми, як Ілля Олашин та літератор Іван Іванчо. Мушу зазначити – ліричні вірші останнього я любив, ними зачитувався. Тут, у районці, доля звела мене з голубинським творцем слова Василем Молнаром, поетами Юрієм Керекешем і Василем Вовчком, Шевченківським лауреатом Петром Скунцем. З поетом Іваном Петровцієм нас пов’язувала давня дружба. А почалася вона з моменту, коли обласна газета „Молодь Закарпаття” надрукувала наші перші вірші, доповнивши їх портретами. Словом, є що згадати, а при нагоді й поділитися тим, що вирвалось назовні, як струмінь води з потужного фонтана.

– У вашому життєписі – служба у лавах ЗС колишнього СРСР, до того ж не будь-де, а у самій Монголії, де вам, вояку з творчою жилкою, як я десь вичитав, командири дозволили писати, стругати і різьбярити в окремій кімнатці. Отже, як минала для вас строкова?

– Шестимісячні курси „учебки” я пройшов у Львові на вулиці Кривоносова, що під Високим замком. Потім було місто Городок, бойова частина, військовий аеродром і все інше. Пам’ятаю, як під холодним осіннім дощем вантажили апаратуру в товарні вагони, як на залізничних платформах кріпили колісну техніку різного призначення. На негоду зважати було ніколи, адже був наказ – за три дні (тут краще сказати – доби) відправка. До Монголії добиралися довгих п’ятнадцять діб: офіцери і їх сім’ї – в пасажирських вагонах, сержантський і рядовий склад – у товарняках. Спали і їли на нарах. Три доби львівський військовий ешелон змарнував, стоячи в тупику над самим озером Байкалом. Боже, що за озеро! Вода кришталево-чиста, холодна, на глибині до двадцяти метрів добре видно поросле зеленим мохом каміння, де-не-де зблисне зграйка рибок, рятуючись від хижих ненажер. Знявшись з тридобового „якоря”, наш ешелон рушив на Улан-Уде, потім була прикордонзона Нушки, монгольські міста Сухе-Батор та Улан-Батор. Пустеля Гобі стріла нас досить непривітно, казарми баракового типу – теж. Смішно, але про самоволку там ніхто не помишляв. Куди підеш? Голі скелі, пісок, де-не-де колюча, як цвяхи, травичка і за багато кілометрів – ні краплини води. Але і в таких екстремальних умовах я намагався творити. І не безуспішно.

– Не хочу розпитувати, а що, мовляв, було далі? Якщо це не є таємницею – то, звісно, розкажете. Та все ж цікаво, коли та під впливом чого взялися писати та вивели перші вірші?

– Я народився і виріс в маленькому селі. Отже, штовхача, як такого, в мене не було. Але була гарна сільська бібліотека і її відповідальна завідувачка Маргарита Василівна Попович. Саме вона мені, моєму сусідові Івану Цаньку та багатьом іншим читачам підбирала літературу „за віком”. Ми з сусідом змагалися – хто більше книжок прочитає. Гадаю, саме начитаність послужила тим гарним поштовхом, в благородне проміння якого я потрапив і почав творити – писати і різьбярити.

– Скажіть, будь ласка, а що писати легше: сатиричні мініатюри, вірші, сатиру, смішинки чи байки? До всього має бути талант…

– Усе залежить від стану душі, від атмосфери, в якій наразі перебуваєш, і від доброго ставлення оточуючих до тебе як поета. Лірика, наприклад, не йде, коли в тебе на душі гіркий осадок від щойно пережитого, гумор народжує далеко не те, що чуєш від вуличних гострословів, ну, а сатира дістає крила, коли бачиш і відчуваєш на своїй шкурі якусь несправедливість, вчинене тобі зло чи щось на зразок цього. Звичайно, Михайле, талант треба мати. А якщо він різнобічний, то це талант один у двох, а може, навіть більше.

– Де черпаєте теми для своїх чудових віршиків і гуморесок? Треба бути вельми кмітливим і спостережливим, аби все почути, побачити, зрозуміти, не забути, проаналізувати та згодом на папері зафіксувати.

– Звісно, без певної спостережливості, чуття корисного і красивого (згадаймо Максима Рильського) поету не обійтися. Колись я писав:

Тем, як зір,
Як у листопаді листя,–
Багато.
Та облюбуй одну,
Зігрій в душі –
І матимеш свято.

Буду відвертим – теми мені дарують люди, природа і все те, що мене оточує…

– Як ставитесь до того, коли глузують, кепкують чи іронізують із вас? Це правда, що сміх – хороший лікар?

– Глузування, кепкування чи щось із цього розряду намагаюся максимально використати в своїх творах. Адже вище перераховане – це не що інше, як привід добре посміятися, потішитися, усвідомлюючи, що ти ще в центрі уваги. Сміюся і ніколи не серджуся на своїх опонентів-гострословів. Щодо лікувальних властивостей сміху, то однозначним тут бути не можна. Адже існує різновид сміху – його породжує глибока безвихідь і сльози (сміх крізь сльози), сміх, який запалює глибокий розпач тощо. Отже, сміх не завжди є лікувальним.

– Що скажете про закарпатську поезію? І взагалі, хто нині пише та читає вірші, поетичні книжки? Молодь? Інтелігенція? Пенсіонери? Бізнесмени?

– Поважаю і глибоко ціную творчу кухню закарпатських поетів і прозаїків. Вони не сплять, але про їх здобутки діюча преса розповідає не в повному обсязі, обмежується поверховою чи побіжною інформацією. Цього для потенційного читача замало. А він, читач, у наш комп’ютерний вік, у вік Інтернету існує. Вікові категорії його різні – від першачків до пенсіонерів. Приємно чути, коли чепурненька школярочка чи „наворочений” середньокласник каже, примружившись, ніби від сонця: „Дядьку Іване! Я прочитав вашу книжечку. Яка вона файна!” Читайте, любі, адже розум голові не шкодить.

– Ви маєте свого улюбленого поета чи, як нині модно казати, кумира? Що читаєте перед сном?

– Читаю багато. І майже все перед сном. У білий день, особливо влітку, мені не до цього. Різьба і все, що пов’язане з нею, відходить, так би мовити, на другий план. Залишається поезія, фазенда, сад і „тихе полювання”. До речі, маю дві солідні книги „Кобзаря” останнього, академічного видання, люблю філософські рубаї Омара Хайями, час від часу повертаюся до Петра Скунця і перечитую його вибране „Один”. Але це тільки те, що найбільше люблю. Ну, а любов, як правило, завжди голодна.

– Скажіть, будь ласка, чи мали колись справу з політичною цензурою?

– З політичною цензурою, на превелике моє щастя, справи не мав і нікому не бажаю відчути її негативний вплив на свою поточну творчість. Утім, як і на саме життя.

– Поезія, гумор у томі числі, чеканка, різьбярство, малювання – це не весь перелік того, чим захоплюється Іван Фотул. Яке ще маєте хобі у житті?

– Те, що знаю і що можу встигнути зробити, вистачить, мабуть, не на одну людину. Однак моїми знаннями розпоряджаюсь не я, а пори року, стиснутий, як сталева пружина, час. Ну, як можна не послухатися виноградної лози, яка беззвучно волає, мовляв, зніми з моїх гілок солодкий вантаж – налиті соком грона, а то не витримаю і впаду. І ще. Як можна не прищепити дику грушку чи яблуньку, які мріють приносити користь людям…? Садівництво – це не хобі, а творча і дуже відповідальна робота. Другу сходинку в моєму житті, якщо говорити про захоплення, посідає „тихе полювання”. Люблю ліс тихий, вологий, по вінця пташиного співу. Це не тільки гриби, але й вірші, які справно записую до свого записничка, примостившись на першій стрічній купині чи на почорнілій від часу колоді. Втім, про низку своїх захоплень можна розповідати без кінця, а можна написати твір на природознавчу тему. Буде так, як Бог накаже.

– Яке питання, друже Іване, чекаєте, а журналісти вам його не задають? Словом, про що б наостанок запитали самого себе?

– Не скажу, що всі журналісти однобокі. Але найбільш ходове запитання в них: „Що пишеш?” Ну, а в мене така ж ходова відповідь: „Пишу, що на душу ляже. Це, якщо вона, душа, є, а якщо її немає – що стукне в голову”. Шановний Михайле, це маленька фіґля. І щиро дякую тобі за гарні запитання.

– І вам щиросердна подяка, що у нас вийшла така „некаламутна” бесіда. Нехай вам і надалі щедро пишеться (і не тільки), нехай видаються ваші книги, а руки до самого скону щеплять дерева у саду та доглядають його, нехай ноги не знають спочину, тож побувайте на тих гранках, де іще не ходили (і обов’язково із нописом за халявою), бо де рух – там життя. А де життя – там і муза ніколи не відліта. Благодаті вам, друже, творчого сп’яніння та миру!

Записав Михайло ПАПІШ.