Чому закарпатака двічі намагалася накласти на себе руки
- 1-06-2017, 20:30
- Новини / Суспільство
- 0
- 113
Ще в студентські роки я познайомилася з однією надзвичайно цікавою жінкою. Тоді їй було років 70. Вона любила спілкуватися з молоддю, давати рекомендації, вміла підтримати в складних ситуаціях, розрадити. Жила вона неподалік від Кальварії. Тож я неодноразово запитувала її, чи не страшно спати вночі, адже поруч цвинтар. Вона ж тільки посміхалася, але одного разу розповіла шокуючу історію зі свого минулого.
Коли без любого світ не милий
Про свою долю пані Юлія говорила далеко не всім, а пережити їй довелося чимало всього і, між іншим, не зовсім радісного.
Народилась і виросла вона на Тячівщині, в Ужгород переїхала у 18 років. Працювала на заводі, знімала житло. А потім отримала квартиру, правда пізніше її продала і купила приватний будинок. Але це було згодом. Тоді ж, іще зовсім юною, вона покинула родинне гніздо, аби заробити грошей на утримання менших братів та сестер, оскільки була старшою з шести дітей.
— Батько помер, коли маленькій Катерині було всього три місяці. Я ж тоді мала 14 років. Мама ніде не працювала, весь час займалася господарством та нами. Згодом влаштувалася у колгосп, але зарплати там були невеликі. Періодично їздила на сезонні роботи у Київську область, там сапала картоплю і буряки. Але все одно ми не розкошували. Тож після закінчення школи я вступила до культосвітнього училища в Хусті, але згодом покинула навчання, бо мама казала, що треба працювати, родині потрібні гроші, – пригадувала старенька.
Отже, отримати омріяну освіту пані Юлії так і не вдалося. Хоча вона гарно співала, мріяла про сцену, чи хоча б про виступи в ресторанах.
— Коли я заводила якусь пісню, всі відкривали роти і слухали, — зізнавалася жінка і починала співати «Червону ружу».
Справді, голос у неї, незважаючи на немолодий уже вік, був дзвінким і мелодійним.
— Мені здавалося, що Ужгород – це рай на землі, що в обласному центрі я знайду щастя, до того ж – одразу. Мама теж була не проти мого переїзду, та й знала, що там працевлаштуватися легше, ніж у Тячеві. Мене дійсно одразу взяли завод. Я пройшла стажування і приступила до роботи. Зарплатня на той час була непоганою. Я й собі ні в чому не відмовляла, і рідним допомагала. Та й вперше в житті досита наїлася саме в Ужгороді. Це були млинці у одній із їдалень. Саме там я й познайомилася з Василем. Між нами, як мені тоді здавалося, спалахнуло кохання з першого погляду. Він був студентом, навчався на медичному факультеті, сам із Виноградова. Високий, струнки, синьоокий, веселий… Зустрічалися ми три роки, аж поки його не направили для проходження інтернатури в Чернівці. От саме з тієї миті життя й перетворилося на пекло. Я писала йому листи, та він не відповідав, я поїхала до нього, знайшла через спільних знайомих, але він був не таким, як раніше. Ми гуляли містом, трималися за руки, але то вже була чужа людина. Я відчувала холод. Коли мала повертатися до Ужгорода, спитала його, що трапилося. Але він мовчав. Я дивилася на нього і з очей котилися сльози. Було відчуття, що бачу його востаннє, – ділилися згадками співрозмовниця.
— Серце підказувало, що він має іншу… але розум відмовлявся вірити, — казала сивочола бабуся, – Він був для мене не людиною, а цілим Всесвітом. Я не любила його, а хворіла ним, це було відчуття якоїсь агонії, ніби від душі відтяли тіло. А приблизно за два тижні після мого візиту до Василя зателефонувала подруга. Оксана повідомила, що говорила з ним і він зізнався, що одружується, що його дівчина вагітна і вона – донька головного лікаря однієї з лікарень. Тобто, він забезпечив себе хорошим майбутнім і зовсім не шкодує про те, що все так трапилося. У ту мить земля поплила з-під моїх ніг і до мене нарешті дійшло, що я йому не потрібна.
Пані Юлія втратила сенс існування і вирішила, що без Василя жити не зможе. Тому взяла мотузку і пішла до ванної кімнати… вішатися.
Плата за спробу суїциду
Однак померти жінці не вдалося. Її врятувала та ж подруга, що й зателефонувала, аби повідомити сумну звістку.
— Оксана зрозуміла, що зі мною біда. Вона чула мій голос, коли ми розмовляли по телефону. Вона відчувала, що я можу наробити дурниць і прибігла до мене. Стукала-стукала, але ніхто не відчинив. Тому вона покликала сусіда і вони виламали вхідні двері. Я вже була непритомною, коли мене зняли із зашморгу, – стверджувала старенька. – Вони негайно викликали «Швидку». Мене забрали до лікарні. Ледве не запроторили до божевільні… Пригадую відчуття, які мене охопили, коли помирала. Це було якесь блаженство… спочатку біль, потім спокій і… умиротворення. Ще пам’ятаю перед очима довге квітуче поле. А потім – все обірвалося… Темрява і лікарняна палата. Але найстрашніше почалося згодом, коли мене відпустили додому. Я знову потрапила в те ж приміщення, де вирішила піти з життя, де колись цілувалася з Василем, де він пестив мене… Це було каторгою. У першу ж ніч після повернення переді мною з’явилася якась примарна дивна істота, яка ніби шепотіла мені: «Ти не завершила справу до кінця! Іди і продовж!» Я розуміла, про що йде мова. То був нечистий. Він кликав мене на той світ. Я хрестилася, брала «Псалтир» і читала до ранку. Заснула лише коли вже розвиднялося. Через силу пішла на роботу, але працювати не могла. Так тривало кілька днів. Зовсім знесилена я розповіла про все одній співробітниці. Жінка порадила поїхати в Рахівський район до одного монаха, який мав дуже сильну молитву. Вона навіть погодилась супроводжувати мене. Монах зустрів мене холодно. Він знав, що я накоїла. Звідки – поняття не знаю. Говорив суворо. Казав, що добровільне позбавлення себе життя, яке дав Всевишній – величезний гріх. Він помолився і дав із собою тексти кількох молитов. Поки я їх читала, все було гаразд, але потім, як лише перестала, та істота з’явилася знову. Мені все так набридло, що я вирішила її послухати і пішла знову вішатися.
— Була ніч, а до мене о такій порі ніколи ніхто не приходив. Але на той раз завітав знайомий, до речі, напідпитку. Йому потрібна була до горілки якась закуска та й компанія, аби вислухати його сумну розповідь про сварку з дівчиною, яка його зрадила. Те, що він був нетверезим також зіграло мені на руку, адже Олександр, знаючи, що я вдома, але не впускаю його – вибив двері. На той час я вже була у зашморзі. Він витяг мене, привів до тями. Я благала не викликати лікарів, бо знала, що для мене все закінчиться психіатричною лікарнею. А туди – не хотілося найбільше. Я плакала, розповіла йому все… і про Василя, і про дивне створіння, що мені нашіптувало про смерть, і про свою депресію. Хлопцеві на той час було не легше, він пережив подібну драму. Тож ми, двоє нещасних, просиділи за розмовою до ранку. Саша боявся мене залишати одну і запропонував пожити в нього. Мені не було що втрачати, тож я погодилася. Через кілька днів ми разом ми пішли до священика в Ужгороді, бо до рахівського їхати мені більше не хотілося, а я відчувала, що мені потрібна молитовна допомога. Отець Юрій був дуже толерантним і тактовним. Він уважно вислухав мене, підтримав, дуже виважено і мудро розповідав про відповідальність перед Богом за подібні вчинки, а також подарував ланцюжок із хрестиком, який я не знімаю до сьогоднішнього дня. Це – мій надійний захист від усього недоброго. Із того часу у мене справді все змінилося. Правда, на молитву до духівника я ходила впродовж трьох місяців, — поділилася пережитим жінка.
Життя у пані Юлії дійсно поступово почало налагоджуватися. Поруч із Олександром вона потроху забула про Василя, а біль став уже не таким нестерпним… та й двом одиноким серцям було настільки добре разом, що вони вирішили одружитися.
— Ми прожили пліч-о-пліч 37 років. Я народила від нього двох синів. Зараз вони вже дорослі. Торік чоловіка не стало. Звісно, втрату переживала важко. Але мене підтримували і діти, і онуки, — запевнила ужгородка. – Що би не траплялося в житті, треба цінувати головне – здоров’я та можливість бачити схід і захід сонця, чути спів пташок та голоси людей.
Відтоді минуло багато років. Пані Юлія вже померла. Та щоразу, буваючи в районі Кальварії, пригадується розповідь цієї дивної жінки.
Марта ДЕЯК, газета “Екстра Закарпаття”, ексклюзивно для zakarpatpost.net скачать dle 11.3
