Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77
» » » Як відомому на всю Свалявщину трактористу-механізатору сусідка Марія Русин корову доїть...

Як відомому на всю Свалявщину трактористу-механізатору сусідка Марія Русин корову доїть...

2993-1І дивного в цьому нічого немає: жінка, про яку мова, роботяща, старанна, до сільської праці звикла, а сусіду Михайлові Тарковичу через два-три місяці „стукне” вісімдесятка – як-не-як, роки своє „беруть”. 
Нещодавно чоловік залишився вдівцем – на сімдесят другому році життя померла його дружина Гафія (у дівоцтві Папіш). Натомість пані Марія з цього приводу каже: „Як сусіду не допомогти, тим паче, коли навики маю й здоров’я ще дозволяє, до того ж стіна в стіну живемо понад півстоліття...” 
 У Тарковича-старшого – скоро ювілей
 Ось із цих слів і розпочався наш діалог, коли я вирішив зазнімкувати, як у Дусині 58-річна Марія Русин допомагає своєму сусіду Михайлу Тарковичу, у минулому відомому на всю Свалявщину трактористу-механізатору, який за бездоганну роботу свого часу навіть урядовий орден Трудової Слави ІІІ ступеня заслужив. На лацкані піджака не часто його носив, а колись навіть кепкував з цієї відзнаки, мовляв, а що вона мені дає? Бо й насправді, був такий період, коли медалі, ордени й інші нагороди мало що значили. Ані моральної втіхи, ані матеріальної приємності – цих істин знали усі. Щоправда, в колективі тодішньої райсільгосптехніки його шанували, бувало, що до урочистих президій з нагоди державних свят запрошували. Однак М. Тарковичу так не хотілося туди сідати з панством, але кілька разів довелося такій волі скоритися...
  Точність, акуратність – понад усе
Згадує навіть поїздку до обласного центру, де також підбивали річні підсумки й він там у конверті якусь премію отримав. А на додачу – ще й грамоту! Звісно, порадів. І дотепер згадує цей дещо затертий у пам’яті й у часі епізод. Між іншим, у світлі нової пенсійної реформи орден Трудової Слави своєму власнику таки „приніс” грошові дивіденди. Сума доплати хоч і невеличка (нехай це залишається таємницею орденоносця та пенсійного фонду), але приємно, що у часи української незалежності труд дусинського чоловіка не забуто. Механізаторську справу попередніх десятиліть освоїв досконало, не пропустив жодної зміни, його „колісні” трактори ЮМЗ чи МТЗ завжди були на ходу. Пунктуальність – це в нього у крові! Таку звичку привіз із собою додому з армійської служби на початку 60-их, а коли знайшов роботу (спершу працював у тутешньому колгоспі ім. Маяковського, про який знає якщо не все, то майже все), почав шукати наречену. Довго не холостякував, але майже з першого разу підібрав собі таку, аби і його влаштувала, і батькам була доброю опорою у житті.
  Тітка  була донькою сільського дяка
Словом, до хати собі на втіху та на радість мамі й няньові привів невісточку Гафію Папіш. Чомусь її нерідко називали Сонею. Вона, молоденька, скромненька та вродлива, – з іншого кінця цього населеного пункту, який називають Заруб, була наймолодшою донькою знаного дусинського дяка Федора Михайлового (так за нього казали односельці). У новій ролі у Вишньому кінці села освоїлася швидко, а згодом у хаті защебетали два синочки – Михайло й Іван. Нині й вони вже дорослі та мають свої сім’ї, навіть онуків. Щоправда, рідні брати більше десяти років працюють за кордоном, де заробляють на хліб і до хліба. Із неблизької Чехії приїжджають раз у півроку, домашні, покійна мама також, до такого їхнього „порядку денного” вже звикли. Востаннє вдома гостювали взимку, коли не стало їхньої неньки (для мене вона – тітка, адже була наймолодшою та найулюбленішою батьковою сестрою). Без перебільшення: у нашій сім’ї цю родичку неабияк шанували, тож ми із братом дуже шкодували, що на прощальну церемонію не попали, бо запізно про смерть узнали.  
 Ліміт щастя не вичерпано
Як свого часу уже писав у некролозі, померла вона у лютому, до того ж неочікувано, хоча перед тим перманентно хворіла та час від часу відвідувала шпиталі як у Сваляві, так і Ужгороді. Сподівалися, що січневе перебування на стаціонарі в райлікарні додасть їй сили й азарту, подвоїть здоров’я, а тут вийшло усе навпаки – кардіологічно-сердечні біди мовби згрупувалися й учергове додали клопотів усій родині. Не стало матері, дружини, бабусі, прабабусі, тещі, свекрухи, свахи, тітки, сусідки та просто дбайливої, порядної розумниці-односельчанки. Варто сказати, що тітка Гафія з чоловіком Михайлом у шлюбі разом прожили більше п’ятдесят років. Вони були щасливі, у їхній сім’ї завжди знаходили прихисток члени великої фамілії Папішів, що пустила коріння по багатьох паралелях країни, навіть аж у колишньому Дніпропетровську (нині – м. Дніпро). Але ця скромна й тиха ідилія, гармонійна картина вже у минулому. Нині доводиться тільки згадувати все найкраще, що було „прописано” у їхній книзі життя. Не хочеться, звісно, писати, що ліміт щастя вичерпався, але треба формувати його новий фундамент...

 Тут молоко пили зроду-віку 
Завжди серйозний господар цього ошатного обійстя із колодязем у садку дотепер ніяк не може змиритися, що на старість зостався вдівцем. Частенько з очей покотиться сльоза, але М. Таркович розуміє, що по-іншому не буде та хтось із двох з цього світу мусів піти перший. Нині головне, аби здоров’я не підводило, а він ще якось протримається. На обійсті є кури, кілька кабанчиків, яких протягом літа відгодує, а восени чи поближче до зими пустить під ніж. Переконаний: так було дотепер, так станеться і зараз. Відтак дідусь зажурено дивиться у бік хліва та щось собі думає. „Що робити з коровою?” – мовби перепитує та сам до себе каже: „Для неї, годувальниці, треба корми, а я вже не такий спритний, аби на гранках косити, сушити, згрібати та у копиці сіно класти...” Та, попри все, хвалить свіже та квасне молоко, сметану, сир, які у цій сім’ї не переводилися ніколи. І він, і покійна дружина знали та завжди казали, що споживання молока формує якісне харчування, а в підсумку дарує благополуччя. Знаючи жагу й апетит до молочнокислої продукції автора статті, у дні візиту переді мною на столі завжди стояла наповнена дійвом фінджя із кавалком хліба. Радий: незважаючи на те, що живе сам, господар  подібним чином учинив і недавньої червневої пори – традиція не пропала.   
 Одне ім’я – на трьох                                
 ...Дивиться хазяїн на худобину та й мружить очі, мовляв, і тебе, корівочко, доведеться продати, але як існуватиму без твого мукання у стайні, без свіженького молочка? Почувши ці жалісливі слова, тронулася найтонша струна мого серця, і я, прикусивши губи, тим часом почав аналізувати, як дідові Мигальови (так його знають сельчани) жити далі одному, чому у сільській місцевості дедалі падає поголів’я домашньої живності і т. п.? Приклад: у Дусині невдовзі ще на одну корівчину стане менше. До речі, з різних на те причин у хлівах кількість корів, бичків, телят, кіз, овець маліє. У цьому випадку – усе зрозуміло, як білий день: перестарілість селян, одинокість, тримати корову стає все важче та важче. Щоправда, крім цих хазяйських клопотів на обійсті, тут чимало інших, на городі в тому числі. Минулої весни усі сотки як біля хати, так і на паях, засадили картоплею, яка обіцяє дати щедрий урожай. Нещодавно тут було гаряче, адже бульби обкопували невістка, онуки тощо. Звісно, робота у молодих руках кипіла. Про це з радістю розповів онук Михайло, який служить у правоохоронній сфері та пишається, що є тезкою як дідуся, так і тата.
 Вона крутилася, немов білка в колесі
І знову згадується господиня Гафія, яка руки мала золоті. Ледь чи не все життя працювала у торгівлі: знали її свалявці, адже залишила про себе приємні спогади, коли була офіціанткою в кафе „Свалявка” райцентру, відтак стояла за прилавком у Росошах, Плав’ї й інших селах райспоживкооперації. Керівник цієї структури на Свалявщині Йосип Іванчов якось згадував, що добре пам’ятає цю талановиту, привітну, зичливу та людяну трудівницю торговельної сфери. Вона вміла світ довкола себе наповнювати красою, гармонією і любов’ю. Не тільки на роботі проявляла сумління, але і вдома крутилася, немов білка у колесі. Лягала спати пізно вночі, а вже зрана, як тільки сонце кине свої перші промені у віконце, дусинчанка вже на ногах. Славна тітка була працею, а ще – совісна, добродушна, розважлива. Як і решта шестеро її братів і сестер, що вже давно покояться на тому світі! На жаль, мала натруджені ноги, вони нерідко її боліли. Навіть пігулки не допомагали. Одного разу мова зайшла про теплі ванночки – до них сільське жіноцтво не звикло, а треба було тут наполягти й цим соціальним благом скористатися. Закарпатки – скромні, лагідні та добродушні жінки, вони мало коли жалілися на гіркоти та по санаторіях топтали стежки. 
Нашій дружбі – більше півстоліття
Як про Михайла Тарковича, так і про його покійну дружину Гафію читач уже знає. Міцна сім’я! Тож коли б такі по всій країні – панували б довкола взаєморозуміння, злагода та довіра. Як згадувала сусідка Марія Русин, ця сім‘я також перебула та побачила різні часи, життя залишило в ній свої шрами, але подружжя гідно витримало натуги. „Немає родини, яка б жила безпроблемно”, – мовить, подоївши сусідську корівку, дусинчанка. Зауважу: одне одного знаємо більше п’ятдесяти років – ще коли у другому чи третьому класі незабутня учителька Ніна Барахтянська посадила нас за одну парту. Ой, Маріє, як це було давно! І ми були малими, і тітка Гафія тоді двох своїх синочків за руки водила. А опісля однокласниця, припадаючи на хворі ноги, розповіла про свою долю, показала зранені після операцій литки та зауважила: це – від роботи. Невдовзі ми разом поринули у шкільні роки. Згадую, як у 70-их красуня-дівчина навіть не докінчила десятирічку, а вийшла заміж за шкільного водія автосправи Юрка, і теж із прізвищем Русин. Сталося це після 9 „б” класу. Цій завжди веселій дівчині багато хто заздрив, що вхопила такого класного легіня. Але зависть, як відомо, хвороба душі. Життя цього подружжя згодом склалося не так, як слід...
Сила волі моєї ровесниці
Якось за чашкою кави ця і дотепер весела, балакуча та добродушна дусинчанка розказала автору роздумів про свою долю. Мало було кількох годин, аби вникнути у її складне та заплутане життя. Я навіть не думав, що шкільна красуня Марійка, яка ученицею носила коротеньку спідницю, поверх кофтини піонерський галстук і завжди мило усміхалася, здатна подолати такі звивисті, мало не „китайські” рубікони. До того ж зуміла зберегти після таких каверз кращі риси жіночого характеру. Та ще й народити та виховати трьох дітей, з-серед яких донька на ім’я Аліна, яка живе з малечею поруч із матір’ю-бабусею. „Був би письменником, – сказав тоді однокласниці, – написав би повість, у якій ти б стала прототипом головної героїні...” За хвильку додав: мужньої, волелюбної, небоязкої, сміливої, витривалої, хороброї, стійкої, рішучої, благородної та працьовитої. Навчаючись у школі, ровесниця вже тоді допомагала мамі у колгоспі виконувати різні справи. Благо, під боком були картоплесховище, ферми, сінажні споруди, силосні ями, підсобні цехи, де можна було не тільки докласти фізичну силу, але й трохи заробити. Тож створивши сім’ю, вона у всеозброєнні підійшла до таємниць подружнього життя, материнства тощо. А потім, як кажуть у наших селах, урвалася струна, що так файно гула. Ще через певний час помер її перший чоловік і вона переїжджає в одну з областей Центральної України. Там теж не байдикувала, не чекала, коли з неба груші впадуть, а трудилася до сьомого поту. Працювала у аграрній сфері, навіть на автозаправці. Але так склалися обставини, що знову повернулася додому.  
 Майбутнє сільської череди
...Мені вельми приємно, що Марія Русин нині готова допомогти чоловікові моєї тітки Гафії по ґаздівству. Доїти корову потроху хотіла б привчити невістку Раю, яка також віднедавна волею долі опинилася на Закарпатті – у свалявському Дусині. Що із того буде – час покаже. Наразі старанна та прудка сусідка, перебігши двір, щовечора бере у руки відро та сідає з ним на стільчик біля корови. До стайні входить тихо, аби тваринка не налякалася, за нею поріг неспішно переступає Михайло Таркович. Гладять корівку, мовби ведуть із нею неквапливу бесіду. Потім сусідка миє вим‘я теплою водою, масажує дійки, що дозволить видоїти все молоко та запобігти маститу. Насамкінець витирає його рушником. Робить точно так, як колись чинила покійна ґаздиня. Уже на вулиці, тримаючи відерко з білою пінистою та калорійною смакотою пояснює, що це – святий ритуал, і так корови доять повсюди. І від цього нікуди не дітися! Навіть незважаючи на те, чи це доїння ручне або ж за допомогою апарату. Сусідська жінка відає багатьма тонкощами „відбору” молока, та щоразу бідкається, що корів у селі (не тільки в цьому) меншає. Жартуючи, каже, що молоко люблять пити всі – від прем’єра, депутата й аж до пенсіонера й школяра, а ось лави бажаючих займатися тваринництвом міліють. У Дусині, як і по всій Свалявщині та на Закарпатті загалом, останніми двома-трьома роками поголів’я корів упало наполовину, що не може не турбувати громадськість. Буває, що молоко немає куди здати, молочарень, як колись, теж катма. Про це із Марією та з дідом Михайлом ми говорили з болем у серці, тим паче, що не всі можуть поїхати у Сваляву та продати лишки. До речі, ціна молока від 10 до 14 грн. за літр (козяче значно дорожче). Уявіть собі таку картину: господиня надоїла 30 літрів і, не дай Боже, захворіла. Хто на ринок повезе таку кількість продукції? Ніхто! Та й у селі стільки не реалізуєш. Хіба що задаром по хатах рознесеш. А вдома на двох-трьох стільки не треба. Бувають дні, що продати все неможливо, тоді доводиться везти все назад додому та виливати худобі. Отже, збут молока – проблема, немає його – теж питання. Доки у верхах розмірковують, як бути з тваринництвом, як відшкодувати селянинові за його важку працю, відгодовування теляток, корів тим часом меншає. Боюся, що через певний час „рогата” стане рідкістю й онуки або ж правнуки будуть її бачити в Інтернеті чи у Червоній книзі. „Цього не можна допустити”, – кажемо утрьох в унісон і думаємо: що ж робити?  
Іван ПАЛІНКАШ





ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Інформація
Відвідувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.
Погода
Погода у Сваляві

вологість:

тиск:

вітер:



«    Жовтень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031