Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77
» » Як ока кліп, минуло сорок літ: зустріч через роки випускників Дусинської ЗОШ

Як ока кліп, минуло сорок літ: зустріч через роки випускників Дусинської ЗОШ

Того вечора душа співала, а тіло танцювало кожного із нас... 
Зустріч через сорок літ – це вже є навіть що сказати! Отже, зійтися з нагоди такої дати планувалося ще з весни (між іншим, Дусинську середню школу у 1977 році мав щасливу нагоду закінчувати і автор цих рядків). А щодо планів, то вони чомусь ламалися – щоразу виникали життєві обставини, які змінювали задуми колишніх однокласників. Воно й зрозуміло, бо, наприклад, улітку в кожного багато роботи, відтак чимало ровесників іще працюють, аби мати пенсію, тож пішли у відпустки, а згодом хотілося побачити у нашому колі Катерину Кошелю (за чоловіком Іжко), яка є уродженкою Малої Мартинки, а нині в Умані живе. Вона заміж віддавала свою доньку Світлану аж у Францію, тож її клопоти зрозумілі – просила підождати. І тільки щойно, минулотижневої жовтневої пори, однокласниця нарешті приїхала на Закарпаття, тож на Свалявщині завітала до рідної сестри (молодшої) Ганни, яка мешкає у Дусині (старша Олена є свалявчанкою). Своєю появою, за висловом Єлізавети Пітри, яка фактично і взяла на себе левову частку організаційних проблем, Катруся неабияк скрасила нашу компанію. Звісно, не могла не поділитися враженнями від франузького весілля, від зятя-полісмена Крістіана, з яким, до речі, спілкується російською. Того вечора душа кожного, хто прийшов у сільське кафе, співала, радувалась, тішилася, що таки зібралися разом (хоча не всі), а тіло так і рвалося до танцю. Веселилися усі досхочу – для декого ця тепла вечірка завершилася близько четвертої ранку вже наступної доби. Благо, що зголосився усіх "по хатах" розвести Михайло Данишек, залучивши до цього двох своїх синів. Мешкає у Сваляві, а в жилах тече росошанська кров. Чудова людина, веселий і зичливий чоловік, доброту, співочий голос зберіг із шкільної парти. Так мило було з ним спілкуватися...

Не можу не написати, що перед тим, як за стіл сідати, за християнським звичаєм усі ми помолилися, хвилиною мовчання вшанували тих, хто уже навіки пішов від нас – як перевесників, так і педагогів. А відтак заспівали «Многая літа» та за упокій померлих, не цокаючись, «хильнули» до дна. Ця закарпатська традиція засвідчила: наша пам'ять нетлінна, тож нижче згадаємо поіменно всіх, хто з нами товаришував, хто нас наставляв і навчав тощо. До речі, востаннє ми збиралися у такому колі рівно десять років тому – свідченням цьому є навіть збережені світлини. Часу пройшло ніби небагато, але різного роду переінакшень у кожного сталося чимало. Переважна більшість перейшла у статус дідусів і бабусь. Та, попри усе, ми ті, що були колись – у сімдесят сьомому році, коли взяли старт й із атестатами зрілості пішли у далекі світи. Находилися, наїздилися, а зараз знову вирішили зійтися на тому місці, де й розминулися – у Дусині. Хоча інколи складається враження, що розлуки та прощання навіть не було. І більшість життєвих епізодів схожі на дивний і гарний сон. Та чи так воно насправді – судіть самі з наших історій.
Найколоритнішим – веселим, говірким і добродушним (як і колись) – виявився, приміром, Юрій Ковач із Тибави, що дружину Ніну привіз із армії ще у далекому 1980 р. аж із Росії. Похвалився: є сини, а старший онук Василь у техколеджі у Сваляві й онучка Марина у сільській дев‘ятирічці освіту здобувають. До речі, із 10-Б класу він перший виявився морально готовий до створення сім‘ї, адже дехто з холостякуванням "зав‘язав" аж під тридцять літ. Так цікаво про себе мені розказав, що я аж замислився: а чому б про його життєву долю повість не написати? Звісно, найперше для цього письменником треба стати. Такі курйози, кумедні випадки з нашої шкільної (і не тільки) пори згадував, що ми всі разом верталися споминами у дитинство і юність. Подеколи з очей навіть просилася непрохана сльоза: скажу щиро – хтось стримався, а хтось і ні.

Дуже вже багата в нього біографія: за своє трудове життя шість нових КАМАЗів змінив, пів-Росії та всю Україну об‘їздив. Водій, як і товариш, він класний. Підтвердити можуть усі, хто знає тибавського Юрка. У тому числі й автор цієї статті – він мене не продав, коли вперше з ним, а також із Андрієм Цибарем, Михайлами Мішком і Шиповичем, Андрієм Кошелею, Михайлом Сможаником у дев‘ятому класі "понюхав" спиртного. Розповідаючи цю гуморну історію, усі слухали, затамувавши подих. Відтак довго не могли повірити, що такі деталі наш друг запам‘ятав. У його житті різних смішних випадків чимало, але був, на жаль, і трагічний. Сталося це також у Тибаві, коли маленька донечка втопилася у колгоспній калабані – для батьків, родичів, сельчан це було щось страшне. Та оговталися від горя та удару нижче пояса, але шрам на серці залишився. Кум і сусід Михайло Кошеля, нинішній голова сільради, який у ті роки також працював водієм у АТП, добре пам‘ятає цю лиху-гірку історію. Між іншим, Юрко кілька років поспіль був головою церковної двадцятки, а нас усіх ошелешив своїм чудовим голосом: так гарно та дзвінко співав, що офіціантка від подиву мало піднос із кавою не перевернула.
Якщо не помиляюся, то десять років тому, коли ми у стінах шкільної альма-матері зійшлися з нагоди тридцятиліття її закінчення, з певних причин його не було. Каже: тепер на здибанку дорослих людей летів, немов на крилах. Точно так, як уперше йшов на зустріч із коханою дівчиною, що стала його дружиною. Спогади – світлі та журливі – так і вихлюпувалися з його та вуст решти присутніх. Згадали, що за десять років не стало кількох учителів, зокрема, Семена Поповича, Миколи Ороса, Юрія Супа та інших. Класні керівники Михайло Острокост і Надія Годя з життя пішли дещо раніше. У різні роки та за різних обставин у вічність відійшли росошанські Андрій Мателега, Василь Шипович, Оленка Пітра, за якою, пригадується, на випускний з Росошів на «моторці» приїхав її наречений. Тямлю, як перший із них математику так класно знав, що рівних на той час у школі не мав – студентом будь-якого технічно-природничого вузу запросто міг стати. Але, перебуваючи на заробітках, пішов купатися і втопився. Ми товаришували, тож я, будучи студентом, сильно переживав цю біду. Образ Андрія і сьогодні передо мною.

Про хімічку та класовода Н. І. Годю, яка жила біля школи, також чимало яскравих згадок. Щоправда, вона уже ніколи не привітає нас й інших своїх колишніх учнів, бо її земне життя завершилося у 2006 році. Особливо трепетно спогади про неї мали моя добра приятелька росошанка Ліза Пітра й Іван Ганькулич із Плав‘я. Ось один епізод. На городі у вчительки ріс великий ясен, який спиляли, а гілля не порубали та не поскладали. Залучила довершити цю роботу класна нас, кількох десятикласників. Справу виконали на п‘ять. Звісно, ця оцінка у щоденниках не з‘явилася – таким балом вона просто морально заохотила усіх нас. Зате пригощала конфетами. Отоді чи не вперше Іван із сокирою та бензопилою прилучився до цього ремесла – згодом усе своє життя присвятив захисту карпатських лісів. Стеріг, оберігав їх від лісогубів у Тибаві, де нерідко протистояв навалі певних мафіозі, за що "жулики" його мало не погубили. А тепер цей славний чоловік працює у Дусинському лісництві (дружина Марія 30 років очолює у Плав‘ї дитсадок). А ще він не тільки досвідчений фоштер, але неабиякий трудяга, моцак і, крім усього іншого, ще й жартівник.

Зізнаюся чесно, що цього плав‘янського чоловіка (за день може накосити пів-копиці сіна), як і його "новоспеченого" свата Петра Яновича (він – також наш однокласник, тож минулого четверга був на цьому гулянні), я люблю всією душою – за сміливість, прямоту, відвертість, щирість, добороту та й просто за людську вдачу. І хоча живу далеченько від рідного села та навіть району, все ж із ними контактую усе життя. Колись заїжджав, через знайомих привіти передавав. Ниньки легше спілкуватися – є мобільний зв‘язок, телефонуй і говори хоч цілий день. Стосовно товаришування, то "завелося" воно ще з шкільної парти – десь із класу п‘ятого чи шостого. Тож коли цікавився, як живуть Василь Левко, Михайло Мигович, Юра Кукульник, Іван Попович, Анатолій Ковач, Василь Метенько, Юра Русин, Ольга Ковач (Кондратюк), Марія Русин, Люба Попович, Василь Ганькулич (із хуторця на Ярчищах), що мешкають у рідному, сусідніх селах, Стройному та Сваляві у тому числі, та навіть далеко від малої батьківщини (шкода, що так усі гуртом зустріч проігнорували), Іван і Петро про всіх напрочуд гарно розказали. Саме у цьому абзаці статті хотілося б передати привіт Марії Фізер (Мигович), Маргареті Сайлер із Лопушанки, Ганні Кощелі, головній медсестрі обласного Будинку дитини у Сваляві, підприємцю Івану Гучковичу з Голубиного, уродженцю Тибави, а нині свалявчанину Євгену Беллі, а також Марії Богдан, Ганні Мигович, Марії Поцко з Дусина, Ганні Цибар із Яківського та іншим, які з певних причин (через ювілеї, весілля у родичів, колег, друзів, хвороби у тому числі), не прийшли на цю особливу, хвилюючу зустріч шкільного товариства. Не знаю, як ваші серця, але наші стукали бентежно, коли згадували юність, буденний вир "дружнього класу" сорокалітньої давності та інші миттєвості шкільних років. Отже, як і ми, неодмінно згадайте парту, за якою сиділи, уроки, учителів, друзів, шкільне подвір‘я, перше кохання (у багатьох ці почуття зароджувалися саме о цій порі) тощо.Натомість кілька слів про Петра Яновича: у нього з дружиною-сусідкою Софією четверо дітей (у його батьків також їх було стільки ж – він, брати Іван, Василь, сестра Марія, що живе у с. Угля), а одна із донька Неля стала невісткою у Ганькуличів: точно так, як цімборами було задумано ще у школі. Звісно, це жарт, але деталь пікантна (можливо, що під час однієї перерви у десятому класі цього їм я напророкував).  Як і те, що Петро 17 років службі в органах внутрішніх справ віддав, а тепер уже 12 літ перебуває на пенсії. За столом поділився спогадами про те, як днями ходив по гриби аж на Діл (цей горб-узвишшя є межею Свалявського та Іршавського районів) та повернувся з лісу вже темної пори. Ледь не заблудився, а вдома, звісно, усі хвилювалися. У армії служив у спецвійськах, тож була можливість залишитися у Москві. Йому віщували студентську кар‘єру, тим паче, що дядько (стрико) Йосип, кандидат наук і доцент, працював на історичному факультету, який також наполягав учитися далі. Бо маленьке Плав‘є, мовляв, племінник знайде завжди, навіть без диплома. Але не послухав поважного родича, хоча майже десять двоюрідних братів і сестер училися в університетах, інститутах, технікумах, ставши згодом учителями, тренерами, лікарями, геологами тощо.

Згадаймо чарівних жінок (всі уже у статусі бабусь) Віра Влад, Ержія Русин (Дребітко), які родом відповідно з Тибави та Росошів, але сім‘ї створили з дусинськими леґінями та мешкають у селі, де колись ходили до школи. Як і Ліза (Ержія) Пітра, Наталія Шипович, Ганна Ганькулич, Марія (Карлівна) Годя, Ольга (Малеш) Кобулей та інші зізналися, що завдяки цій зустрічі мовби відбули у подорож свого життя – дитинство, школа, молодість тощо. Як і очікувалося, з‘явилося навіть селфі – К. Іжко зі своїм найсучаснішим телефоном («від зятя»?) старалася неабияк. Отже, селфоманія на цей раз не обійшла і нас, хоча у роки нашої шкільної пори інші захоплення були. Як не згадати, коли до рук брали сірникові коробки та за допомогою напнутих ниток імітували телефон. Якщо забули – пригадайте. А ще десятки інших забав, які гартували нас насамперед фізично…
Шарму зустрічі додала присутність вчительки української мови та літератури Павліни Василівни Гуйван, яка докладали чимало зусиль, аби ми грамотно писали, вірші гарно декламували, вміли спілкуватися рідною мовою тощо. Колишній педагог прийшла не з пустими руками – принесла нею ж написану та щойно видану книжку "Дусинські нариси" (газета "Вісті Свалявщини" вже інформувала читачів про цей доробок сільської вчительки). У вітальному слові до своїх учнів мовила, що така чудова традиція дозволяє згадувати не тільки клас, учителів, сторінки підручників, уроки, вертає у шкільні коридори, але й виховує патріотизм, любов до свого рідного краю. Ділилася спогадами, якими ми були, яких нас затямила, а ось Юрка Ковача не спізнала. Розсміявшись, він нагадав, як на екзамені їй вірша розповідав. І отримав «четвірку»! Але що це був за вірш – пообіцяв розказати на 50-річчі закінчення школи. Отже, зобов‘язання прожити ще з десяток літ – узято.

Гостя-педагог разом із нами заспівала пісню «Вчителько моя, зоре світова». Відтак розповіла про випадок зі співанкою про калину, яку любить понад усе. Її виконали також хором. Повідала про багатьох інших учителів, найперше – як склалися їхні долі тощо. Та найцікавіше було послухати, як писалася ця книжка. Її автор згадала, що побувала майже у кожній родині тих, хто завітав на цей вогник з нагоди такої славної для кожного дати. Збираючи фактаж, відвідала Ганькуличів (Сулимових) у Дусині, Яновичів, Шиповичів у Плав‘ї, Росошах, шукала ті "зернинки-родзинки", що стали окрасою для книжки та цікавинкою для читача. Зауважила, що запрошує увесь випуск 1977 року на презентацію видання, до якого активно готується та планує цю корисну, необхідну у наш електронний вік справу вчинити на найвищому рівні –  у школі, куди задумала покликати юнаків і дівчат із старших класів. Із цього приводу згадалася шкільна зустріч із тодішнім редактором газети «Ленінський шлях» Іллею Олашиними, на якій був і я та тямлю його виступ дотепер. Продовжуючи творчу тему, подякую авторам вірша, який на цій зустрічі вустами завжди веселої, азартної та усміхненої Наталії Шипович був адресований усім нам, а кілька рядків мені особисто як журналісту. Радий, що шкільне товариство шанує, цінує та признає мій життєвий вибір, який не став тимчасовим, а десятиліттями служить людям. Недарма свого часу вони дали мені прізвисько «сількор». Принагідно зазначу: на рахунку кожного з шкільних друзів чимало корисних і конкретних справ, бо жоден не сидів без діла, за гратами, не крав і не бомжував, і майже усі створили сім‘ї, виховали дітей, збудували оселі, посадили сад, а зараз віддаюють свої серця та душі онукам. Важливо, що ми не були "понтовики", а звичайні діти рядових сільських батьків. За належне виховання їм також доземна шана. 
Сорок років після школи. І без школи, що спорядила нас у велике життя. Вчилися ми у старих корпусах, яких було аж чотири. Згодом у Дусині виросла нова школа, з‘явився сучасний двохповерховий гуртожиток для учнів і відомчий будинок для вчителів, де цеглу носили і ми, учні десятих "А" і "Б". Хоча коли у 1975-му (за керування Федора Готька) прийшли у дев‘ятий клас, то всіх нас набралося близько 90 осіб – дусинці, росошани, тибавці, маломартиківчани, які подружилися з перших вересневих уроків. То були щасливі шкільні миті для юнаків і дівчат аж трьох класів, які без «валер’янки» неможливо описати. Серце щемить, коли у пам'яті пропливають ці юнацькі роки. Повірте, такі часини та моменти того періоду не зітруться...

Що вже казати про шкільний прощальний вальс сімдесят сьомого у сільському клубі (цей старезний свідок на центральній дусинській вулиці "живе" та "служить" і дотепер), коли випускники навіки зізнавалися один одному у дружбі, та навіть залицялися до молоденьких учительок. Дехто із десятого "Б" тямить це до найменших подробиць і щонайменших мазків. Пригадується, атестати зрілості вручав директор СШ В. І. Мигович, який нині через перелом ноги тимчасово прикутий до ліжка, отож на цей раз не міг бути разом із нами. А ще згадуємо інших учителів, зокрема, ерудита-географа Івана Семеновича Сойму, військового керівника Павла Дмитровича Фотула та його дружину-мовника Марію Михайлівну Безик, колегиню Лесю Федорівну Сайлер, фізика Олену Дмитрівну Гонак, якими пишаємося, що вони нас учили та всіляко наближали червневий день зрілості, коли ми, сімнадцятирічки, отримали найголовніші документи свого життя.
Із ними, немов зі світочами, кожен подався своїм путівцем. Важко навіть повірити, що стільки минуло часу, адже відтоді фактично виросли два покоління й після нас майже чотири десятки раз у стінах навчального закладу села Дусино вручали атестати та звучали мелодії нестаріючого шкільного вальсу. Одним словом, як ока кліп відтоді уже минуло сорок літ. А що іще буде – покаже час...
Петро КРУК скачать dle 11.3




ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Інформація
Відвідувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.
Погода
Погода у Сваляві

вологість:

тиск:

вітер:



«    Травень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031