Колишній закарпатській заробітчанці прийшла з Італії якась квитанція. Вона остовпіла. Йшлося про сотні тисяч доларів

Марія була заробітчанкою із десятилітнім стажем. Фактично вдома її сім’я розпалася. Чоловік завів собі коханку, привів її додому. Тож навіть дому в Марії вже не було. Діти, на щастя, вже працювали, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Марія ж допомагала їм, доглядаючи в Італії стареньких.  Вирішила вона повернутися додому. Хотілося внуків побавити. Відпочити трохи. Проте через рік їй приходять документи італійською мовою. Марія стривожилася: що це може бути. Мову вона трохи знала, але це так, на побутовому рівні. Жінка все ж зрозуміла, що йдеться про гроші, причому сотні тисяч доларів.
Марія навіть не знала, що робити. Ніби навіть ложки в жодних господарів за весь цей час не вкрала, а тут таке! Може, це якісь податки? Але хіба податки можуть бути такими великими? А може хтось на неї оформив кредит? Голова в Марії йшла обертом від таких страшних думок.

Та тут і до перекладача в місті так просто не підеш. А раптом це неприємності з поліцією, тут буде стільки чуток та неприємностей! Жінка не спала всю ніч, але й на ранок не придумала, що робити. Порадилася б із дітьми. Але якщо це справді якісь неприємності, краще, хай вони не хвилюються.
За добрим українським звичаєм, вона вирішила позбутися проблеми в такий спосіб, щоб забути про неї. Отак валяються ті документи в неї в шухляді – день, два, тиждень, другий. А якось приїхала дочка із внуком.
Хлопцю тринадцять років і він, так би мовити, вундеркінд. Вже сам робить мультики. І італійську знає, й англійську. Італійську тому, що дуже йому малим хотілося з бабусею поговорити по-тутешньому. Так сталося, що Ігорчик давно перегнав свою бабусю у знанні мови. Та й взагалі, це була його фішка. Всі ж вчать англійську, а Ігор – єдиний у школі – знає італійську.
Захотів він обробити у фото шопі родинні фотографії. Сам, причому, напросився. Почав шукати по всій хаті старі світлини. Шукає, шукає, а тут натрапив на документи. Марія, як це побачила, зойкнула: «Не треба тобі, Ігорчику, ці дурниці читати, це просто якась страхова компанія мене запрошує до роботи».
«Яка страхова компанія! – заперечує внук. – Тут тобі спадщина прийшла. Дві сімдесят три тисячі доларів?».
«Що? Яка спадщина? Не жартуй із старшими, будь ласка! – розсердилася бабуся. А сама сіла біля нього і просить: – Ану переклади все, що тут написано!».  Ігор все переклав – слово в слово. Так от, у документі йшлося, що вона, Марія, отримала спадщину і може її забрати в Італії, представивши низку документів. Спадщина була від одного із тих, за ким вона доглядала п’ять років тому. Його звали Агустіно. Він дуже прив’язався до Марії, дітей у нього не було, бо син загинув в аварії. Був тільки внук, дуже заможний, мав кілька компаній. Він і найняв Марію до свого дідуся Агустіно.
Старий італієць разом з Марією почав ще й вивчати українську мову. Знав про всі її домашні проблеми. Несміливо навіть запропонував вийти за нього заміж. Між ними було 40 років різниці. Тому він і не наполягав, коли побачив, що Марія розгубилася. Але внук Августіно – Абелі почав до Марії загравати.
Це було звичне для нього бажання пофліртувати. Марія, змучена самотністю, захопилася цим чоловіком. Але вже через кілька місяців Абелі до Марії охолов. Жінка замкнулася в собі, стала мовчазною. Августіно теж страждав, він чудово розумів, що сталося. Але Марія, незважаючи на все це, так само турботливого ставилася до старого, навіть намагалася його розвеселити. Вони обоє були безпорадні у своїх намаганнях полегшити одне одному життя.
І, врешті-решт, Марія вирішила, що їй краще звідси піти. Щоб не мучити старого. Адже їй легше буде якось впоратися із своїми переживаннями самій. Августіно не заперечував, хоч йому було дуже сумно розставатися із людиною, яка стала йому найдорожчою на світі. Але ж так для неї буде краще.
І ось Марія перебралася до інших господарів, навіть до іншого міста. Пристрасті потроху вляглися. Жінка знову втягнулася у свої обов’язки. Вона могла подзвонити до Августіно, адже мала його телефон. Але думала, що краще, якщо вона його не буде тривожити.
А до Амелі дзвонити їй не хотілося. Спільних знайомих у них не було, тож коли виїжджала додому, навіть не мала, в кого спитати, як справи у Августіно. Вона навіть напередодні від’їзду навідалася у його місто. Трохи постояла перед його вікнами з валізою, пориваючись кинутися у під’їзд, подумки побажала йому, щоб все в нього склалося якнайкраще. Але потім розвернулася і поїхала автобусом на вокзал.
І ось тут – спадщина. Добрий, милий, рідний Августіно! Він не забув її. Він навіть зараз, перебуваючи у потойбічні, хоче їй допомогти. Але ж у нього є онук. Може, для нього це й не надто великі гроші, але ж як він на це подивиться?
Коли Марія приїхала в Італію, все це виявилося правдою. На неї справді чекала спадщина. Виявляється, Августіно останній рік жив у будинку для престарілих, а свої статки продав. Коли він помре, було написано у заповіті, двісті з лишком тисяч доларів, мають перейти до Марії. Він посварився із внуком, напевно, через неї. Але Амелі навідував його часто. Очевидці згадували, що, попри зайнятість Амелі, дід із ними деколи говорив годинами.
За успадковані гроші вона купила великий будинок – на три сім’ї та облаштувала його. І зараз живе там із сином та дочкою, яка вже має свою сім’ю. Хату цю всі між собою почали називати – будинок Августіно.
На Різдво та Великдень тут є такий звичай – кладуть на стіл ще одну порожню тарілку, ложку та вилку. На пам’ять про італійського благодійника. А одного разу забули це зробити з неуважності. І ось тут просто серед обіду розчиняються двері. Хоча ні протягу ні було, ні якоїсь інших причин.
Тоді всі спохопилися, а може це тому, що вони забули зробити щорічний ритуал – «запросити» до столу їхнього доброго Августіно.
Віталія МАЙОР, закарпатська газета «НЕДІЛЯ»