Як закарпатка босорканьою стала

Хочу розказати свою історію. Вона не є типовою – одразу про це попереджаю. І я зовсім не хочу стверджувати, що всі подібні ситуації є саме такими є, як моя. Просто мушу виговоритися. Звісно, свого справжнього імені не називатиму. Так от, це історія про те, як я спритно обдурювала людей.
Мені тоді було двадцять. Дуже хотілося одягатися, ходити на вечірки, в цікаві подорожі. Ми ж були такі молоді! А це потребувала грошей і грошей. Заробити тоді було взагалі майже неможливо. Роботодавці хитрували, як тільки могли. Намагалися не платити. Або платити якомога менше. Затримувати зарплату.
– Це не для мене! – вирішила я. Бо вважала, що гідна чогось більш кращого. І от якось я читала газету в електричці. Проглянула із цікавості гороскоп. Навіть не пригадую зараз, що там було написано. Але мені раптово спала на думку неймовірна ідея, яка перевернула моє життя, пише «Екстра Закарпаття».
Я вирішила стати екстрасенсом. А що? Розмовляти я вмію, люди мені одразу довіряють. Бо коли навіть у черзі стою, всі чомусь із консультаціями звертаються до мене. І от я дала своє перше в житті оголошення, що я, Світлана, – провидиця, допомагаю людям в їхніх бідах.
Слава Богу, в моду тоді пішли мобільні телефони. Тому я не називала адреси чи домашнього телефону, а дала мобільний. І почала чекати? Не дуже на успіх сподівалася. Бо провидці – це було для того часу щось нове. Але думала – якщо нічого не вийде, хоч розважуся. Проте вже наступного дня після того, коли з’явилося оголошення в газеті, мені почали дзвонити.
Я навіть перелякалася. Цих людей треба десь приймати. А так званого офісу в мене нема. Тому взяла в долю свого давнього друга  Любомира. Він мав одну так звану зайву квартиру. Вона дісталася йому від бабусі. А жив він поки у батьків. Згодом Любомир став ще й моїм коханцем та, так би мовити, навіть спеціальним кореспондентом. Але про це я розкажу пізніше
Ми швиденько обставили квартиру в потрібному дизайні. У бабці було багато старих блюдечок, чудернацьких чашок, підсвічників. Нам не треба було нічого вигадувати. Тільки звести все це докупи. І вийшла подиву гідна картинка. Хоч кіно знімай, настільки все пронизує таємничістю.
Першою моєю клієнткою стала Людмила. Доглянута сорокарічна дружина сиділа переді мною, як налякана першокласниця, і скаржилася на чоловіка. Підозрювала, що він їй зраджує. Я, як тільки вміла, театрально розповідала їй про філософію життя, якої треба дотримуватися, щоб чоловік її не кинув. Вона з надією ловила кожне моє слово. Кивала на всі мої поради. Слава Богу, її чоловік залишився біля неї. Вона мене потім ще й порекомендувала своїм подругам.
Потім прийшов бізнесмен. У нього були сумніви щодо колеги. Потім прийшла теща, яка недолюблювала зятя. Потім – юне дівча, яке з плачем повідомило, що закохалося в одруженого чоловіка. І, бач, через стерву-дружину вони не можуть побратися. Потім був колишній футболіст, який не знав, як знайти нове місце в житті. Згодом прийшов великий чиновник, який щойно втратив роботу… Словом, сотні, а згодом – і тисячі життєвих історій. Хоч сідай і роман пиши!
І всі вони мені стовідсотково довіряли свої долі. Я ніби спостерігала за собою збоку. І була вражена своєю несподіваною акторською майстерністю. Чесно кажучи, це дуже тішило моє самолюбство.
Щоправда, якщо до мене зверталися хворі, я одразу знаходила причини відсилати їх до лікарів. Не хотіла брати на себе відповідальність за їхнє життя. Все йшло, як по маслу. Ну, що тут такого, якщо трохи перебрешу людям їхню долю? Хіба хтось стовідсотково знає, якою вона має бути?
Ми почали казково багатіти. А із Любомиром ми настільки стали близькими, що навіть думали про те, аби одружитися.
Але раптом наша система почала давати збої. Я плуталася у прогнозах, часто помилялася. Мне почали підозрювати в нещирості.
От тоді ми вирішили, що Любомир акуратно буде вивідувати бодай якісь подробиці із життя наших клієнтів. Так наша робота буде виглядати більш переконливою.  І справді, коли я обтічно називала конкретні факти із життя людей, вони прив’язувалися до мене, як собачка до двору, де її годують.
До нас приходили все заможніші і все знаменитіші клієнти. Щоправда, нам доводилося плутати сліди перед податковою інспекцією. Але в моєму реєстрі вже були такі відомі люди, що й це вже не лякало.

Ми їздили на дорогих автівках, купили по будинку в найспокусливішому районі міста. Якщо порахувати, скільки грошей у мене йшло тільки на дорогі ганчірки, то це, був би, мабуть, бюджет якогось провінційного міста.
Моя історія завершилася несподівано. Чого-чого, а цього я від своєї долі не чекала. Любомир завів інтрижку з якоюсь лялечкою із сусіднього міста. Він і раніше цим грішив. Але я закривала на це очі. Мовляв, хай вже собі вигуляється, щоб потім не озирався за кожною перехожою.
Але зараз він поводився дуже виклично. А в один прекрасний момент сказав, щоб я виміталася із його квартири,  разом зі своїми екстрасенсорними здібностями. Мене здивував тон його розмови.
Бо змінити помешкання – це не було для мене зараз якоюсь великою проблемою. Бо в мене було достатньо грошей, аби без зайвих турбот відкрити офіс у будь-якому іншому районі міста. Що я й планувала зробити одразу ж після сварки із Любомиром.  І це б е викликало великих підозр. Оренда – то дуже ходовий товар, який часто міняють, виходячи із ціни та інших обставин.
Але Любомир ніби вгадав ці мої думки. І наступного дня сказав, що із свого так званого бізнесу я маю відраховувати йому п’ятдесят відсотків. В якому помешканні я б не задумала той «бізнес» провертати.
Сказати, що я була приголомшена, – це нічого не сказати. Але Любомир не думав мене жаліти.

• Тим більше, – додав він, – у тебе з’явилася конкурентка.
• Ця дурна лялька нічого не вміє! – випалила я.
• Ой, ніби ти щось вмієш! Вдаєш із себе не знати яку провидицю! – одразу осмикнув мене мій колишній коханець.

Ми розійшлися. Але зовсім не мирно, як цього хотіла я. Відтоді моє життя перетворилося в справжнє пекло.
Спочатку Любомир приходив ледь не щодня, за так званими комісійними. Він все більше завищував ціну за свою мовчанку. А мій «бізнес» насправді став стрімко падати. Доводилося віддавати йому все більше й більше. Я стала нервовою. А це вже не викликало колишньої довіри у клієнтів. Часто зривалася. Мені хотілося виставити чергового прохача свого щастя за двері, а не теревенити з ним.
Але його лялька, яку звали Кароліною, хотіла ще пишніше відсвяткувати свою перемогу. Їй, як не дивно, дуже легко вдавалося увійти в роль провидиці. До неї валом ходили спраглі правди. І вона з усіма ними легко давала собі раду. Даремно я її недооцінювала. Талант робити співчутливий погляд у неї був просто неперевершений! Як гірко я зараз спостерігала, як легко люди дають себе обманювати цій бездушній істоті. Хоча насправді, це я бачила себе.
І от Кароліна почала ще одну гру. Зраджених жінок, які підозрювали чоловіка в зраді, вона нацьковувала… на мене. За якийсь місяць я опинилася в зграї скривджених чоловіками дружин, про існування яких раніше навіть не підозрювала.
Ця Кароліна викликала в мене крайню огиду. Бо це вже занадто! Це вже ницість якась! Про що я й намагалася розповісти Любомиру. Але він одразу ставив мене на місце – ти нічим від неї не краща!
А що, може й справді життя дало мені шанс побачити себе збоку і відчути відразу до свого колишнього способу життя? Адже я завжди заспокоювала себе, що, коли я обкрадаю, то багатих, які теж когось раніше обікрали. Тому це, так би мовити, тільки бумеранг, просто він діє через мене.
Але бумеранг цього разу вцілив у мене. Та ще як болюче вцілив. Та й це ще не все. Кароліна замовила проти мене статтю в якійсь газетці, яку потім дарувала своїм клієнтам: «От, мовляв, і в нашій справі є професіонали, а є пройдисвітки!».
Почала вона ще й розпускати плітки, що я обікрала багатьох людей. Причому, нібито в буквальному сенсі. І ось звідки у мене стільки золота! Люди ведуться на брехню, як діти. Як колись повелися на мою, так зараз гаряче повірили, що я крутійка, яка оббирає людей. Ну що ж, десь такою я й була насправді.
Я вже не знала, чи плакати, чи сміятися. Може самій звернутися до екстрасенса і порадитися, як мені справитися з цією розперезаною конкуренткою? Як заставити її замовкнути? Але на ці думку я тільки посміхнулася. ЗІ своїм великим досвідом я вже не вірила нікому.
І от мені не залишалося нічого, як виїхати з міста. З рідного міста, яке мені так подобалося. Де в мене було так багато дорогих людей. Дуже хотілося за це добряче  помститися. В мене навіть щодня виникало десятків планів. Але після кожного я все більше сумнівалася в тому, що мені це потрібно.
Я навіть хотіла подзвонити Кароліні і поговорити із нею про все. Може, зрозуміє? Але раптом знову в душі народилася огида.
Згодом я виїхала за кордон. Працювала на заводі, потім – в перукарні. Це були дріб’язкові заробітки в порівнянні з тими, які й отримувала за свою роботу екстрасенса. Але грошей та коштовностей в мене ще було вдосталь. Тому гроші мене якраз зараз не дуже цікавили.
Хотілося змінити своє життя. На всі сто вісімдесят градусів. Побути в іншому середовищі. Серед зовсім незнайомих людей, які нічого про мене не знали. Хотіла самій усвідомити себе: хто ж я така насправді? Що я можу? На що здатна?

І от там знайшла я свого судженого. Він приходив нашу перукарню, де дівчата йому робили модну зачіску. Він терпляче вчив мене італійської мови – жестами. Став запрошувати на каву.
На цей час мені вже не хотілося випадкових зв’язків, а чогось справжнього. І такого, що б мало для мене велике значення. І от я зустріла цього італійця. Цей чоловік поглинув увесь мій життєвий простір. Він відкрив мені інше життя – життя, яке має ціну. І от вік тому ми одружилися.
Додому я приїхала через певний час – за документами. Багато спілкувалася. Сумувала, що люди не можуть вибратися із економічної пастки,в  яку раптово потрапили. Дивувалася, що тут так, як і колись, сіро і нудно. І так повільно міняються люди або ж і не міняються зовсім.
Цікаво було: як там Кароліна? Як її бізнес? Як її велике кохання до Любомира? Це не викликало в мене аж такого інтересу, але хотілося почути про продовження цього сюжету, який ледь не затягнув у свій вир і моє життя.
Знайшлося багато охочих у рідному місті мені про все це розповісти. Вони навіть вважали це своїм священним обов’язком. Ґ дізналася стільки подробиць, що це не менше, аніж «Війна і мир». Цього разу всі дружно вже жаліли мене. А Кароліна стала нібито негативним персонажем. Хоч цього разу вже і її можна була справді вважати скривдженою.
Так от, у Кароліни почалися неприємності. Не встигла вона як слід зігнати на мені злість, як Любомир знайшов нову подружку. Були скандали, великі плачі, але нічого не допомогло. Любомир посадив нову пасію на трон провидиці у своїй квартирі. Кароліні довелося забиратися.

Зараз вона продає овочі на базарі. Бо освіти в неї немає. А заробити грошенят на ворожінні не встигла.
Бачила я її на тому базарі. Такий розлючений погляд. Неуважна. Якась занедбана. Поверх товстих светрів великий фартух – якась добротна тітонька, а не тендітна лялечка. Нігті брудні –  від цієї нескінченної картоплі та буряків.
Коли б вона бодай трохи частіше посміхалася, то можна було б помітити, яка вона насправді юна. Але навіть якщо їй посміхаються покупці, вона відповідає настороженим  та злим поглядом. Словом, зараз це така собі справжня язиката перекупка, яка знає ціну своєму товару і править за нього якнайбільше.

Мене вона навіть не помітила. Мабуть, тому, що просто цього не сподівалася. Та й не думаю, що вона б захотіла говорити. Не надто вона змінилася. Хіба в нову базарну уніформу вдягнулася.
А от я, навпаки – дуже вдячна Любомиру, що він тоді так нищівно зі мною поступив. Він мене тоді ледь не убив і так принизив перед усіма отими своїми словами, своєю нахабною поведінкою.
Але тепер я боюся навіть зазирати в те ймовірне майбутнє, яке мене могло б чекати. За десяток років мене б ця багнюка так засмоктала, що я б просто не хотіла з неї вириватися. А так я дуже щаслива жінка. Такого ж безмежного щастя я щиро бажаю і Кароліні. Та й усім майбутнім лялькам Любомира, які спокушуються на такі легкі, майже дармові гроші. скачать dle 11.3