Закарпатку хотіли принести в жертву у дитячому таборі

Намалювали на темній тканині білою крейдою п’ятикутну зірку і поклали мене на неї лежати

Починається літо, тож багато хто з батьків зараз думає, куди ж відправити дитину на час канікул, який табір обрати, де найкращі умови для того, щоб син чи донька весело і цікаво провели час. Проте далеко не всі закарпатці такої думки – пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Людмила Міллер із Виноградівщини твердо переконана, що своїх онуків ніколи в житті не відпустить до табору, бо там може трапитися всяке. За словами жінки, колись саме в такому закладі вона мало не позбулася головного – власного життя. У 10-річному віці Людмилу в таборі «Артек» хотіли принести в жертву.

«Я добре вчилася у школі, мала хорошу поведінку, до того ж була з багатодітної родини. Тому мені подарували путівку в «Артек». Це той, що в Криму. То були радянські часи, відпочивали там здебільшого сини та доньки з багатих сімей, було багато дітей партійних працівників, – розповіла жінка. – Я була не досить комунікабельною і друзів не мала. Крім того, до мене ставилися, як до біднячки і часто висміювали. Серед моїх однолітків було багато росіян.

Був між дітьми, з якими відпочивала закарпатка, і син московського чиновника. Він чомусь одразу її не полюбив. Часто глумився над нею, намагався принизити.

«Олексій поводився дуже нахабно, і йому при цьому все сходило з рук, – зазначила Людмила. – Він міг когось побити, топити дівчат заради жарту. І на нього вихователі не кричали, лише просили припинити забави. Одного хлопця з Литви він так вдарив кулаком по обличчю, що вибив йому переднього зуба. У тварин завжди кидав каміння, у пташок стріляв із рогатки. Я боялася його, як смерті».

Якось посеред ночі, коли всі заснули, вирішив познущатися Олексій і з Людмили. При цьому заручився підтримкою ще кількох дітей.

«Я прокинулася від того, що мені хтось рукою затулив рота. Розплющивши очі, побачила перед собою Олексія. Він та ще троє хлопців стягнули мене з ліжка і кудись потягнули силою. Я пручалася, але вони були сильнішими за мене. За кілька хвилин ми опинилися в актовій залі. Олексій засунув мені в рот свою шкарпетку. Це в нього такий кляп був. Далі розстелили на підлозі якусь темну тканину, намалювали на ній білою крейдою п’ятикутну зірку і поклали мене на неї лежати. Тоді я думала, що це – символ комунізму, а тепер розумію, що то була зображена пентаграма».

Коли жінка розповідала про найстрашніше, у неї почали тремтіти руки і на очах виступили сльози. Видно, що вона дуже хвилювалася, пригадуючи ті страшні миті.

«Я ніколи про це нікому не розповідала. Знали лише рідні, – важко вимовила вона. – Мені наказали не вставати, але було дуже страшно, тож я зробила спробу втекти. Але мене так побили, що більше я навіть не пручалася. Із носа текла кров і все тіло було в синцях. Найбільше боліла голова. Олексій сказав, що їх 12, я – тринадцята і зараз вони звершать таємний обряд жертвопринесення. Спочатку мене мали задушити, потім вирізати моє серце, а крові напитися. Звідки сину політичного чиновника було відомо про якісь сатанинські обряди – поняття не маю, адже партія виступала проти подібного і заперечувала існування і Бога, і чорта».

Далі жінка важко зітхає, робить велику паузу і, випивши ковток води, продовжує.

«Тепер мені 65 років, минуло 55 років, а моторошно досі, – наголошує вона. – У мене перед очима пливло все. Я вже була готовою до того, що скоро помру. Про те, що коїться, ніхто не знав, тому рятувати мене не було кому. У руках Олексія справді був кухонний ніж. Дивувало, що серед вбивць я помітила і дівчат. Для них це була весела розвага. Робили все вони у темряві, світло ніхто не вмикав. Тож було ще страшніше. Компанія взялася за руки, почала водити довкола мене хороводи і щось упівголоса співати. Що то були за пісні – і гадки досі не маю. Нагадували набір звуків, слів розібрати я не могла. Та й не до того було. Далі все припинилося. Олексій підійшов до мене і почав душити. Та одна з дівчат, коли побачила мої конвульсії, не витримала і закричала щодуху. У приміщення забігли вихователі, а я втратила свідомість. Незабаром мене привела до тями медсестра. Біля неї була наша вожата. Вона сказала вранці збирати речі і їхати додому, аби не трапилося нещастя. Я й сама більше ні на мить не хотіла залишатися в таборі. Тож мене посадили на автобус і відправили додому. Я все розповіла батькам, а вони звернулися до міліції. Там їм сказали, що телефонували з Москви, тож їм про все відомо, і порадили мовчати, бо якщо комусь розкажуть про те, що трапилось, згниють у в’язниці. Та й хто б справді повірив простим закарпатським селянам».

Людмила більше ніколи не бачила своїх кривдників. Вона не знає, чи то була розвага Олексія, чи дійсно він хотів зробити обряд жертвопринесення. Хлопця, звісно ж, ніхто не покарав. Як склалася його подальша доля – теж невідомо. Людмила переконана, що він, маючи такі садистські задатки з дитинства, точно вже давно міг накоїти багато страшних злочинів. Утім Олексій жінку мало цікавить. Зараз у неї троє онуків, і Людмила твердо переконана, що до табору вони не поїдуть ніколи.

Оксана ПРИЙМАК, закарпатська газета «НЕДІЛЯ»