Паралельні виміри існують і духи – поруч. Закарпатка після смерті чоловіка протягом року не могла спокійно спати

У щасливому шлюбі з чоловіком ми прожили 32 роки. Кажуть сім’я – не церква, тож і в нас бувало по-різному: іноді сварилися, іноді гарячкували, іноді «бурхливо» мирилися, але нам завжди було добре разом і нашою родиною захоплювалися всі знайомі. Я біля свого Миколи почувалася як за кам’яною стіною. Він і мене любив, і про дітей піклувався, і матеріальної потреби ні в чому ми не мали. Та якось у наш дім прийшло горе. Чоловік занедужав і лікарі поставили йому страшний діагноз – рак легенів. Ми об’їздили половину України, але врятувати його так і не вдалося. Помер він на свій День народження – 5 січня.
Я багато плакала, побивалася з горя, молилася за спокій його душі, їздила в монастирі, але біль все одно не вщухав. Чоловік мені часто снився і коли я комусь розповідала, всі радили відпустити його в серці, але в мене не було сил цього зробити. Вранці прокидалася, йшла на роботу (працюю вчителькою у одній із шкіл) і тільки між дітьми трохи забувала про своє горе.
Але найстрашніше почало творитися на сороковий день після смерті Миколи. Я милася в ванній і зняла персні (так робила завжди), а коли вже хотіла знову їх одягнути, виявила, що обручки немає. Незважаючи на не, що коханого не стало, розлучатися з символом нашого подружнього оберегу мені не хотілося. Та скільки не шукала перстень – все одно марно.
Зазначу, що діти в мене вже дорослі і мешкають зі своїми родинами далеко від рідної домівки, тож я залишилася одна у величезному будинку, зведеному Миколою. До слова, наша хата розміщена на перехресті. Колись покійна мама просила нас не ставити дім на роздоріжжі, та у всякі забобони я не вірила. Можливо, цей фактор, додав містичності моїй історії.
Тож того вечора, повечерявши, лягла у ліжко дивитися телевізор. Втомлена, за кілька хвилин заснула. Прокинулася о пів на першу ночі від того, що на кімнаті сильно гримнули двері. Була ще зима, я спала з закритим вінком, тому протягів бути не могло. Від звуку мене ніби вразило електричним струмом. У голові майнула думка, що в оселю проникли грабіжники. Я боялася й поворухнутися. До ранку так і не зімкнула очей. Коли ж настав час іти на роботу, тихо одягнулась і навіть не снідаючи, швиденько вийшла з хати. З роботи я зателефонувала синові і він за кілька годин із друзями вже був вдома. Оглянувши все помешкання, хлопці нікого не знайшли. Я подумала, що злодій міг таємно втекти, поки в будинку нікого не було, однак попросила Дмитра залишитися на ніч вдома. На щастя, то була п’ятниця і син провів у мене всі вихідні.
Тієї ночі я заснула, як вбита. Утім після півночі знову зіскочила з ліжка, мов ошпарена. Двері на спальні гучно грюкнули. За мить до кімнати забіг і Дмитро. Він казав, що чув, ніби хтось іде  сходами, далі прямо у нього на очах відчинилися і зачинилися двері на кухні. Відтак «привид» зайшов до мене. Син не розумів у чому справа, адже перед собою абсолютно нікого не бачив.
У неділю ми пішли на службу і запросили священика освятити помешкання, сподівалися, що після ритуальних дій у хаті запанує тиша. І справді наступної ночі дивних звуків не було.
У понеділок Дмитро поїхав, а я залишилася одна зі своїми страхами і передчуттями. У глибині душі хотілося вірити, що відтепер все буде гаразд. Та не так сталося, як гадалося. На вечір чекала з острахом. Світло навіть не вимикала. Не спала майже до другої години, аж поки раптом із коридору не донісся дивний звук. Я вибігла і помітила, що впав наш сімейний портрет, де були зображені ми з Миколою. У ту мить я стовідсотково зрозуміла, що сторонній шум у оселі робить мій чоловік, якого ніяк не можу відпустити. Із того часу нічний галас почала сприймати більш спокійною, адже знала, що в помешканні ґаздує не жива людина, не дух незнайомця, а мій рідний «потойбічний» благовірний. Правда, все одно від грюкання дверей та інших незрозумілих звуків було моторошно.
25 березня, як завжди надвечір, я прийняла ванну і примостилася на канапі дивитися телевізор. Умить почула, що щось клацнуло і побачила, що щось паде на килим посеред спальні. То був невеличкий аксесуар із люстри, який невідомо яким чином відвалився. Я почала оглядати підлогу, щоб пересвідчитися, чи зі світильника не відпала ще якась деталь. Раптом, не повіривши своїм очам, помітила свою обручку, яка зникла в мене зовсім у іншому приміщенні.  Моєму подиву не було меж. Я одразу ж одягнула перстень і в душі відчула якесь умиротворення. Взяла календар і порахувала, скільки днів минуло від смерті Миколи. Як виявилося – рівно 80. Тобто обручка, яка зникла на сороковий день після того, як чоловіка не стало, ще 40 діб «блукала у вимірах». Пояснити те, що трапилося, за законами логіки неможливо.
Уночі я прокинулася від відчуття, що на мене хтось дивиться, однак поруч нікого не побачила. Кілька годин нервово крутилася у ліжку і під ранок знову заснула. Мені приснився Микола. Ми з ним, взявшись за руки, гуляли якимось розкішним квітучим садом. Він пригадував мені усі приємні миттєвості, пережиті разом. Я усвідомлювала, що він помер, однак раділа зустрічі, можливості побути разом. Чоловік казав, що там, де він зараз, йому дуже добре і колись ми знову будемо вкупі і вже не розлучимося ніколи. Уранці, коли задзвонив будильник, мені навіть не хотілося відкривати очі. Розуміючи, що все лише наснилось, я в той же час знала, що це був не просто сон, а реальна розмова з Миколою, що він завжди поруч.
Кілька разів навіть посеред ночі мені чулося поруч зі мною на ліжку дихання чоловіка. Інколи я відчувала дотики рук до спини. Було і приємно, і сумно, і трохи дивно водночас, але страх зник назавжди.
Рівно через рік після смерті Миколи я запалила в хаті сорок свічок, аби вони своїм полум’ям гріли його душу, сама ж помолилася і пішла спати. Прокинулась від відчуття, ніби хтось ущипнув мене за ногу. Я встала і вирішила піти на кухню напитись води, а там… із жахом помітила, що одна з лампадок розплавилась і від неї спалахнула скатерть на столі. На щастя, вогонь тільки розгорівся, тож мені вдалося швидко і самотужки локалізувати пожежу, але що могло трапитись, якби Микола мене не розбудив. Я б згоріла живцем у власній хаті.
Зараз Микола «з’являється» вже не так часто, як раніше…. І мені, чесно кажучи, його «візитів» дуже не вистачає. Тому радію, коли падають картини, відкриваються двері, чуються незрозумілі звуки, бо знаю – це він дає про себе вісточку, повідомляє, що бачить мене і чує та готовий врятувати від небезпеки будь-якої миті.
Газета «Екстра Закарпаття»,
 zakarpatpost.net скачать dle 11.3