Не для людей зі слабкими нервами: що думають про смерть ті, хто стикаються з нею щодня

Патологоанатом, рятувальник та власниця ритуального бюро розповіли про своє ставлення до смерті

Смерть - це те, що чекає на кожного з нас, незалежно від соціального статусу, положення в суспільстві або благодійників. Про неї ми чуємо щодня, але все одно боїмося, розуміючи всю неминучість буття. 

"Знай.ua" попросив людей, які стикаються зі смертю кожен день, розповісти про неї та про своє ставлення до цього явища (в залежності від причин, природного чи часом - і соціального). Щоби співрозмовники були максимально чесними з нами, ми приховали їхні прізвища та населені пункти проживання. 

Владислав, лікар-патологоанатом 
Я ніколи не хотів бути патологоанатомом. Завжди мріяв стати відомим хірургом, який, як у кіно, летить із дому, на ходу одягаючи халат, щоб врятувати чергове життя. Закінчив університет, працював на швидкій, у диспансері, в наркології, у психлікарні. Потім ось запропонували місце. Думав, що тимчасово, а виявилося назавжди. 
У роботі патологоанатома головне - це звикнути. Є багато професій, де люди емоційно вигорають. Потім звикають. Чуже горе, біда не викликають уже безсонної ночі, сліз, переживань. 

Коли розрізаю труп, думаю про те, що людині вже все одно. Для нього закінчилися його біль, проблеми, несправедливість. 
У морзі п'ють. Тому що вид розтерзаної дитини або чужих мізків - це неприємне видовище. Емоції потрібно глушити. Одна справа - це бачити, а інша справа - з цим працювати. І навіть чиїсь мізки або очні яблука потрібно досліджувати, зібрати в одну купу. 

Співробітники патанатомії завжди ризикують. Один раз я проводив розтин хворого на СНІД, порізався, мій колега лікується від туберкульозу. 

Коли роблю розтин, просто не думаю, що це людина. Для мене це матеріал. Якщо думати, що ці тіла колись були людьми, стає моторошно. А особливо коли думаєш, що через рік, десять, тридцять, твоє тіло буде так само лежати в морзі. А якщо будеш до тіл ставитися, як до людей, у яких було своє життя, захоплення, проблеми, у яких є родичі і кохані, просто збожеволієш.
 
Після смерті починається самопереварювання внутрішніх органів і тканин людини. А разом з ним через деякий час і гниття. Для того, щоб поховати нормально померлого, в хорошому стані, процеси розкладання сповільнюються бальзамуванням або охолодженням тіла. 
Коли померлий похований, під землею вже немає стримуючих факторів, і процес розкладання йде повним ходом. В результаті від нього залишаються тільки кістки і хімічні сполуки, такі як гази, солі і рідина. 
Буває всяке, доводиться мати справу з такими трупами, від яких навіть у загартованого професіонала стає дибки волосся. Одного разу привезли наркомана. Тіло було напіврозкладене. Стаж наркомана був невисокий, всього пару тижнів. Помер від передозування. Розтину проводити не було необхідності, все і так очевидно. Але проводити потрібно. При розтині виявилося багато цікавих фактів. Було вирішено запросити студентів із місцевого медуніверу. Показували їм все, розповідали. Двоє студентів знепритомніли від побаченого. Прийшли до тями, а повертатися дивитися далі відмовилися навідріз. 


Про себе свій "матеріал" ділю на групи. Є люди, яким просто не пощастило - наприклад, йшов чоловік, вбили на вулиці випадково. Але в 75% люди самі винні в своїй смерті. Випив, поліз поплавати - потонув, вирішив спуститися без страховки або поганяти на новому мотоциклі, або не пішов вчасно до лікаря. Дуристика, та й все. 
Люблю проводити розтин літніх людей, які померли своєю смертю. Людина своє прожила, у неї навіть посмертна енергетика якась особлива. 
Не люблю залежані трупи. З ними завжди багато проблем. Буває, привезуть, він у воді пробув кілька місяців. Такого і роздягнути важко, від нього одяг зі шматками шкіри відривається. Мороки багато. 

У патанатомів забобонів немає. Хіба тільки, що жоден патологоанатом не буде проводити розтин людини, яку знав. Ні знайомих, ні родичів, ні друзів. Це табу. 

Олексій, рятувальник 
Мені моя робота подобається. От би ще платили трохи більше, було б взагалі добре. 
Мені подобається, коли ми встигаємо. Ось подзвонили, пожежа - ми виїхали, витягли дітей, людей похилого віку, вагітних із палаючого будинку. Все загасили. Їдемо в частину і самі собою пишаємося. Набагато гірше, коли не встигаємо або викликають уже дістати тіло. Така туга відразу з'являється, що словами не передати. 

На своїй роботі я бачив багато. Одного разу виїхали на ДТП, їхав мужик з сім'єю - дружина, двоє дітей. В них фура в'їхала. Всього за пару хвилин чоловік утратив і дружину, і дітей. Так що всі ми під Богом ходимо. 


Я раніше багато думав над побаченим. Міг навіть філософствувати в компанії на цю тему. Зараз не думаю, інакше можу збожеволіти. 
Померлих людей я класифікую - просто для себе. Одних більше шкода, інших взагалі не шкода. Наприклад, ось дитина потонула – її шкода. А ось бомж напився, заліз на чужу дачу, хотів погрітися і згорів разом із дачею. Це різні ступені жалості. 
Найприкріше для мене, коли людину встигли врятувати - дістали з купи металу, або з вогню, а вона у тебе на руках померла. У нас є такий негласний закон, якщо людина вмирає, потрібно просто побути з нею. Взяти за руку, бути поруч, щось говорити - все одно, що. Мені здається, це правильно. Коли хтось поруч, не так страшно помирати. 

Іноді нас "добивають" менти. Ось тільки недавно виїжджали на ДТП. Водій вантажівки - на смерть. Поки ми працюємо ножицями по металу, дістаємо тіло, вони вже бензин зливають і вантаж грабують. Взагалі, безшабашні люди. 

Якось раз був виїзд. У ліс пішла бабуся, впала в ущелину, померла там. Ми її діставали. Бабуся, на хвилиночку, була кілограмів 150. Ледве витягли на носилках, вона вся здулася, подекуди шкіра лопнула. Пам'ятаю тоді довелося викинути свою форму - у мене на ній півбабусі залишилося. 

Смерті я не боюся. Хочу лише прожити так, щоб принести комусь користь, щоб потім дітям не було за мене соромно. 
У Бога вірю, але я не фанат і не ходжу щонеділі до церкви. Бог у мене десь глибоко в душі захований. Віра для мене - це дуже інтимне. 
Я бачив потопельників, повішаних, тих, які загинули в ДТП, згоріли і задихнулися. Часто думаю - а як я помру? Потім собі кажу: стоп, рано про це думати. Подумаєш про це на пенсії. 


Я не втомлююся дивуватися людській дурості. Ось наприклад, минулої зими дістаємо потопельника - провалився під лід біля самого берега. Тут же поруч мужик, бачачи все, що ми робимо, ступає на лід і милиться йти на іншу сторону. Де логіка? 

Наталя, власниця ритуального бюро 
Взагалі-то я балерина. Професійна. Мій батько в 90-ті роки відкрив салон ритуальних послуг. Виявилося, що моя професія нікому не потрібна. Довелося йти до батька. Думала, що тимчасово, але потім його розбив інсульт, а у мене двоє дітей. Довелося займатися бізнесом. 

До нас можна просто прийти і сказати, що померла близька людина. Все інше ми робимо самі: з морга заберемо, труну, вінки, рушники організуємо, яму викопаємо, зал для поминок замовимо, якщо потрібно, наші хлопці несуть труну і віко. Загалом візьмемо на себе всі турботи. 

Люди ніколи не цікавляться процесами похорону. На цьому ми і заробляємо. 
Мій батько раніше гримував трупи. За це непогано платять. Я теж вмію, але намагаюся відмовитися від цієї роботи. Занадто важко і багато доводитися часу витратити, особливо, якщо труп далеко не першої свіжості. 


Пару років тому ми ховали бабусю, яка тиждень, а то й два пролежала в квартирі. Приїхав її син - мільйонер. Заплатив мені 5 тисяч доларів за грим і манікюр. Скільки я намучилася. Від бабусі відпадала шматками шкіра, її доводилося клеїти на суперклей, а потім все рясно покривати тональним кремом. Поки робила манікюр, на руках трупа одні кістки залишилися. Довелося ліпити папір і тонувати. Манікюр не зробила, зате наліпила дешевих накладних нігтів. Замовник залишився задоволений. 

Одного разу робила макіяж жінці, яка померла на самоті. Пару днів її тіло було в квартирі. Виявили сусіди, пішов запах. Довелося її приводити в парадний вигляд у прямому сенсі в протигазі. Труна була закрита при похоронах, але родичі бажали макіяж і зачіску. 
Один чоловік якось просив повернути рідний колір волосся дружині, говорив, що боїться, що вони не зустрінуться потім на тому світі, так як він її не впізнає, просив зробити нігті довгі, щоб дружина покійна відчувала себе впевненіше. Слухаючи таке, розумієш, що люди просто входять в якесь помутніння. Але, щоб не образити людину, погоджуюся на всі капризи. А взагалі намагаюся за таку роботу не братися. 

Хотіла ввести в бізнес старшого сина. Однак, коли він побачив жінку в труні, у якої ще піна з рота йшла і гази виходили - він втратив свідомість. На мої вмовляння, що це всього лише нирки працюють, він не відреагував. Хоча я доводила, що жінка вже після розтину. 


Я не вірила раніше в посмертну енергетику. Поки не познайомилася з однією жінкою. Вона стверджувала, що їй під двері налили мертвої води, вона вимокала її ганчіркою і спалила ту ганчірку. Але дим пішов на ноги, і тепер вони у неї хворі. Коли вона показала ноги - я була в шоці. Ноги були розпухлими до середини гомілки, причому дуже незвично - розпухли вони, немов під лінійку. Виявилося, що на жінці був халат, коли вона палила ганчірку, він і приховав ноги, а ось там, де халата не було, і потрапив дим - там страх, що робилося. 

Буває, до мене підходять і просять віддати речі покійника, мотузочки, якими руки пов'язували, ще щось з небіжчика. Я можу на такі прохання і ляпас дати. 
Одного разу всю ніч проплакала, коли ми ховали вбиту вагітну дівчину. Її замучив до смерті співмешканець. Людська жорстокість не знає меж. 

 
Іноді смерть - це полегшення. Родичі навіть не приховують цього. Є ж наркомани, алкоголіки, вбивці, самотні бабусі, які всіх дістали. Іноді деяким людям і варто померти. 
У Бога не вірю, може, потім прийду до віри, але поки ніяк. Я прагматик і атеїст. 
Свою роботу і люблю і не люблю. Кожна робота важлива, комусь треба і такою справою займатися. 
 
Автор матеріалу: 
Алена Вовченко