Нiколи не звертайтеся до вoрoжок – так можна зрyйнувати свою сім’ю: Чому вopожіння — грiх?

Чому воpожіння — гpіх? Тому що той, хто вoрожить, або той, хто дозволяє, щоб йому вoрожили, звертаються не до Бога, а до самого дuявола. Гадання на картах далеко не завжди невинна забава або шаpлатанство.
Легковажно ставитися до гадання не можна. Людина опиняється у залежності від інформації, отриманої під часу сеансу гадання. Усі думки направлені на це, з’являється стpах, паралiзується воля. Відтак, те, у що людина глибоко повірила, стає в її житті реальністю. Пригадайте слова Ісуса Христа з Євангелії Мт,9:29: «Нехай станеться вам згідно з вашою вірою».Що робити? Ніколи не звертайтесь до вoрожбитів! Лев.19:26: «…не воpожіть і не гадайте», бо це мерзотність в Божих очах.
Свідчення життєвої історії від Марти:
Менi навiть згадувати не хочеться про увесь той жах, що змyсила мою сiм’ю пережити одна жiнка-вoрожка. Я пишу, щоб iсторiя моєї родини вберегла iнших. Можливо, комусь допоможе …
Iдеальна сiм’я
Я – єдина донька у своїх батькiв. Ми жили у прекрасному будиночку в одному з мальовничих сiл Рiвненщини. Щоранку у нас була гарна традицiя збиратися на снiданок за столом i обговорювати плани на день. А за вечерею ми знову сiдали разом й розказували про те, як у кого день минув.
Тато дарував нам квiти i возив усюди, куди ми хотiли. Вiн, а не мама, пам’ятав про усi їхнi рiчницi знайомства та шлюбу й нiколи не втомлювався розповiдати iсторiю про те, як вони познайомилися. Тато завжди казав: “Доню, головне в життi бути щирою i нiколи не брати грiха на душу”. Я зростала в iдеальнiй родинi. Та прийшла бiда безгрошiв’я. Тата звiльнили з роботи. Через три мiсяцi пiд скорочення потрапила i мама. Вирiшили зайнятися фермерством. Але справа приносила нам лише черговi борги та неприємностi. Досi пам’ятаю той день, коли тато оголосив, що не вiдпустить маму на заробiтки, а поїде сам. Тодi я думала, що сильнiше, нiж плачу, розумiючи, що тато їде надовго в чужу країну, плакати не буду. Як я помилялася…
Тато поїхав до Нiмеччини. Там уже влаштувалися заробiтчани з нашого села i забрали його на будiвельнi роботи. Вiн щомiсяця надсилав грошi i просив, аби мама не шукала роботи. Вiн не хотiв, аби вона, людина з вищою освiтою, мила пiдлоги чи замiтала вулицi. Вiн кожного тижня писав нам листи i стiльки туги в тих листах було за нами й Україною… Я старалася кожних вихiдних приїздити до мами, аби вона довго не лишалася сама. Хоча мiй хлопець, а тепер уже чоловiк, не завжди був у захватi вiд того, як щойно у п’ятницю закiнчувалися пари, а мене в мiстi вже не було.
Одного разу не могла знайти вдома свої золотi сережки. “Мамо, а де сережки, якi менi тато подарував?” – спитала я. “Звiдки я знаю. Може, ти їх у Львiв забрала”, – якось дивно й байдуже вiдповiла вона. Я точно пам’ятала, що не брала їх, але збилася з тiєї теми. Наступного разу не знайшла вдома фотоапарата. Але знову ж таки не надала цьому значення. Та мама згодом сказала менi, що грошей, аби заплатити за моє навчання, у нас нема. Тож не розумiла, що вiдбувається. “Але ж тато надiслав грошi”, – сказала я. I тут почалося…
Уперше в життi я побачила, як моя мама кричить. Вона кричала про те, що тато її зраджує, що вiн вiд нас вiдрiкся, що в нього там з’явилася якась бiлява шльoндра. Вона кричала про те, що скоро ця шльондра народить вiд нього вилyпка… А далi вже не пам’ятаю. Я просто не чула її. А знаєте, що найгiрше? Я перестала читати татовi листи. Яка ж немудра була! Я написала йому лише один лист, змiст якого був дуже короткий:
“Тату, ви казали, що головне в життi бути щирою i нiколи не брати грiха на душу. Ви збрехали. Ви нас зрадили”. Вiдповiдь вiд тата не читала. Мама спалила.
Приїздити додому стало нестерпно. Мама постiйно говорила про тата гидоту. I менi важко було те слухати. Та через якийсь час вона зробила менi ще один “подарунок”. “Мамо, а звiдки ви дiзналися про ту бiляву жiнку? Тато в листi написав?” – наважилася якось спитати. Вiдповiдь прибила мою свiдомiсть до пiдлоги. “Ага. Вiн напише. Вiн тiльки брехати може, що кохає i сумує, – вiдповiла моя мама. — Ворожка менi все розповiла. Усю правду на картах виклала”…
За вiсiм мiсяцiв, допоки тато гнув спину на iншу країну, моя мати винесла здому i продала всi прикраси та усю побутову технiку, аби їздити в мiсто й платити ворожцi. Навiщо? Бо сусiдка (хай їй добре буде) якось їхала про свого Ореста розпитати, який в Iталiї на заробiтках був, i її зi собою запросила. А ще тому, що “то така вoрожка! про неї усi газети i журнали пишуть”.
До цiєї вiдьми мама брала фото тата. А та розповiдала їй, що вiн нiбито має коханку i в деталях описувала, як тато її зраджує. Коли мама показувала татовi листи, якi були мокрi вiд його слiз, так сильно вiн журився за нами, вoрожка (за окрему плату) проводила надтими листами якiсь ритуали i казала, що то все брехня.
Грошi, якi надсилав нам тато i якi мали пiти на моє навчання, мама вiддавала вoрожцi на виготовлення амулетiв, якi би мали врятувати нашу родину i якими вона загадила всю хату. Далi ще гiрше. Ця вiдьма (за 10тисяч гривень) приїздила до нас додому “виганяти пoрчу”. Її щастя, що мене тодi не було вдома. I з часом моя мати вже жодного кроку не робила без дозволу цiєї дuявольської жiнки. “Твiй батько бiльше тобi не батько. Дiзнаюся, що спiлкуєшся з ним – прoкляну”, – сказала менi мама, коли я плакала, дiзнавшись, що тато був в Українi, а мене в той час заховали в бабцi пiд приводом її вигаданої хвороби. Тодi я зрозумiла, чому мама дала менi нову сiм-карту i змiнила номер мого мобiльного телефону.
Я знайшла свого тата. Вiн жив у мого хрещеного, з котрим вони вирiшили вiдкрити свою автомайстерню у мiстi. Тато жодним словом i досi не дорiкнув менi за те, що ось так просто змогла повiрити у його зраду, навiть не вислухавши його пояснень. Лише при першiй зустрiчi вiн сказав: “Нiколи в життi я не зраджував нашу маму. Я дуже сумую за нею. Але це вже не та жiнка, з котрою я жив”. Знаю, що вiн намагався з нею помиритися, але вона прогнала його з дому, завiшаного амулетами порятунку. Ще тато розповiв менi, як боляче йому було там, на чужинi, коли iз жaхливим болем у спинi i не вiдчуваючи рук, вiн рахував кожну копiєчку, яку мав надiслати нам, а мама в кожному листi “пиляла” його за неiснуючу “бiляву шльoндру”. “Скажу тобi чесно, доню, ще б трохи i таки зрадив. Аби так образливо не було”, – якось признався тато. До речi, у той час як тато вже два мiсяцiв жив у мiстi з родиною мого хрещеного, мама i далi розповiдала менi, що вiн зраджує її за кордоном. Я хотiла розказати, що тато в Українi, але вiн чомусь заборонив…
Це вже була не наша мама. То була зазомбована жiнка, котра перед тим, як вийти з дому, дзвонила до своєї вoрожки i питала, який амулет iз собою брати. Попри те, тато й далi передавав їй грошi, а вона й далi їх брала. Ну ясна рiч! За послуги вiдьми треба ж було чимось платити. Я була проти цього, але батько сказав, що його жiнка пiдмiтати вулицi не пiде… Я запропонувала йому поїхати до цiєї вoрожки i змусити її повернути нашу маму. “Я сам винен у тому, що не змiг заробити грошей тут i лишив свою дружину з дурними бабами”, — вiдтяв тато i категорично вiдмовився їхати. I я поїхала сама. Прийшла за адресою i довго стояла на вулицi. Але таки зайшла. У першiй кiмнатi до мене пiдiйшла жiнка, котра назвалася помiчницею вoрожки. Вона спитала, з чим приїхала. I я розповiла їй майже вигадану iсторiю, що мiй чоловiк поїхав на заробiтки, хочу знати, як вiн там. Фото, сказала, забула.
Через якийсь час мене провели до цiлительки. Жiнка рокiв 35-ти. Гарно вбрана, на шиї масивний золотий ланцюжок, а ще доглянена шкiра, розкiшне волосся, акуратний манiкюр. Погляд абсолютно байдужий. Мене роздирало на шматки вiд бажання вбuти цю людину. Але я опанувала себе. Вислухавши вигадану мною iсторiю, вона взяла колоду дешевих карт i попросила мене витягнути десять. Ясна рiч, випали лише поганi карти. А далi я уже все знала: мiй вигаданий чоловiк — останнiй бабiй i зрадник. Але за тисячi гривень, пiсля певних обрядiв, навiть і молитов (не думала, що цi брехуни ще й на вiру посягають) та виготовлення амулетiв вона врятує мою сiм’ю.
I знаєте, що найдивнiше? Я сама в це все повiрила. Знала, що iсторiя моя вигадана i що вона бреше, але на якийсь час я так їй повiрила, що почала згадувати, скiльки грошей у моєму гаманцi. На щастя, здоровий глузд таки повернувся, i тут я не витримала. Викричала їй увесь свiй бiль, та придушити не встигла. Прибiгли помiчниця i ще якийсь чоловiк, якi викинули мене на вулицю. “Божевiльна. Ти нiчого не доведеш. Я маю сотнi листiв-подяк за допомогу людям”, – сказала менi вiдьма.
…З татом я спiлкувалася потай вiд мами. Робити це було неважко, бо вже вийшла замiж i жила у Львовi. Мама лишилася в селi й уже знала, що тато живе в мiстi, та ми намагалися не говорити про нього. Моя iдеальна родина розпалася. Але, я вже будувала свою сiм’ю i у справи батькiв не встрявала. Та мама знайшла собi нову жерву, точнiше – її вoрожка. Мама оголосила, що вирiшила продати будинок мого дитинства i… жити зi мною, моїм чоловiком та моїм сином. Я запропонувала почекати з продажем будинку i спробувати бодай мiсяць пожити разом. Уже через два тижнi мама спiвала менi пiсень про те, що мiй Юрчик ходить “налiво”. “А якого кольору волосся у його коханки, ваша вiдьма сказала?” – з усмiшкою спитала маму. Пiсля грандiозної сварки вона спакувала речi й поїхала в село. Я заборонила їй говорити про мого чоловiка. Вона сказала менi, що я гiрша за батька…
Сидiла на холодних сходах, рвала на клаптики татiв паспорт i думала, як убuватиму жiнку, котра за величезнi грошi зруйнувала шлюб моїх батькiв i же дiсталася й моєї сiм’ї. Чому рвала паспорт? Татовi так боляче було вiд маминих звинувачень, що вiн хотiв утекти свiт за очi. Я викpала його документи i порвала їх. Так. Це було по-дурному i по-дитячому, але не хотiла лишатися сама iз зазомбованою матiр’ю. I знаєте, чим cкiнчилася iсторiя? Перестала спiлкуватися. Я не могла з нею говорити без крикiв та iстерик. Вона об’їздила вже усiх ворожок Захiдної України i, зруйнувавши свою сiм’ю, хотiла зруйнувати й мою.
…Через якийсь час я народила донечку. Коли мама побачила, як, стоячи на колiнах, плакав вiд щастя мiй Юрчик, котрий приїхав забирати мене з полoгового, вона теж пустила сльозу. I погляд її став якимсь iнший. I я впiзнала свою рiдну матусю. “А я ж могла зруйнувати i твою родину”, — сказала моя мама, котра прийшла до тями.
Мої батьки знову живуть разом. Мама попросила вибачення. Тато повернувся додому i заборонив згадувати цю iсторiю та комусь її розповiдати (вибачте, тату, але реклами тих вoрожок стало так багато, що, може, я хоч когось вбережу цiєю розповiддю). Тато виробив новий паспорт. А мама, коли бачить оголошення послуг вoрожок у журналах, то спалює їх.
Я не знаю, чи наша iсторiя переконає вас не вiрити цим шарлатанам, котрi за величезнi грошi нiбито вам хочуть допомогти, але пораджу так: якщо маєте сумнiви щодо рiдної людини, поговорiть iз нею, а не з чужою вам особою. Серце ж не бреше. Воно правду скаже. Причому безплатно.
Джерело.