Колись закарпатці хазяйнували так, щоб не провокувати шалену спеку – історик

Нинішня аномальна спека на Закарпатті, від якої ніде сховатися, засвідчує, що останніми десятиліттями у нас з природокористуванням було далеко не все гаразд.

Вирубано багато дерев при трасах, на міських і сільських вулицях, не кажучи вже про ліси, замулено багато потічків, про фонтани доводиться тільки мріяти. Коли наші предки намагалися пристосуватися до природи, то ми її тільки бездумно нищимо. Хоча якраз зараз не завадило би у чомусь наслідувати предків.
Згідно археологічних досліджень, ранні слов’яни селилися на Закарпатті переважно у передгірській і низинній зонах – як правило, у долинах річок. Поселення ХІ-ХІІІ ст. трапляються також у річкових долинах у гірській місцевості. Залежно від природно-географічних умов поселення ділять на землеробські (у передгір’ї і низовині) та землеробсько-скотарські (у гірській місцевості). Другі поселення – вторинні, їх виникнення пов’язане з прагненням феодалів закріпачити слов’ян. Тікаючи на північ, у гори, руське населення утворювало нові поселення у вузьких долинах гірських річок, на плато. Руські поселення здебільшого розташовувалися невеликими острівками по три-чотири, на відстані 1-4 км одне від одного. Прикладом такого розташування можуть служити селища, відкриті в Ужгороді на Радванці, Галагові і Замковій горі або ж селища на околицях села Червеньова Мукачівського району в урочищах Густяки, Мертвецький і Тваринницькі ферми. Ці поселення займали невелику площу – 1-2 га, на якій розташовувалося 8-15 жител з господарськими спорудами. Житла групувалися не вулицями, а гніздами, по 2-3 житла разом з господарськими будівлями.
Окрім селищ на Закарпатті засвідчено три типи укріплених городищ. До першого типу належать городища-гради, що були адміністративними і воєнними центрами. Таким є Ужгородське городище на Замковій горі, що датується кінцем ІХ-ХІІ ст. Через постійні господарські роботи у замку воно дуже погано збереглося, шари порушені. Проте на ньому виявлено давньоруський металургійний горн з майже квадратною основою, яка викладена з великих валунів.
Другий тип – земляні городища округлої форми, розташовані серед боліт у низинній частині Закарпаття. Це, зокрема, Боржавське городище біля с.Вари Берегівського району. Інше городище відоме як пам’ятка раннього залізного віку біля с.Дідове Берегівського району, на якому проте виявлено і давньоруський шар. Аналогічним за характером оборонних споруд, місцем розташування і формою є також Земплинське городище на Пряшівщині, віддалене від двох вищеназваних на 50-60 км.
Городища третього типу, як правило, розташовані на гірках, що кручею нависають над долинами річок. На їх вершинах і гребенях знаходяться майданчики розмірами 150 на 300 або 220 на 350 м. Інколи городища обносилися земляними валами або кам’яними стінами, що прикривали їх з найбільш вразливих боків. Городища цієї групи відносяться до ХІ-ХІІІ ст. Вони виконували функції охорони поселенців і їхнього майна, головне худоби, від нападів войовничих сусідів. Це були тимчасові сховища оборонного значення, на яких в разі небезпеки укривалося населення (Білки, Мала Копаня, Данилово, Олександрівка).
Для характеристики давньоруського землеробства на Закарпатті найбільш цінною знахідкою є відкритий 1878 р. Т.Легоцьким скарб сільськогосподарських знарядь з с.Заділ на Східній Словаччині, де знайдено два чересла і леміш. Наральник виявлено під час дослідження поселення в с.Федорове Виноградівського району. Великий скарб кіс і серпів з с.Брестів Свалявського району дає уявлення про знаряддя для збирання зернових.
Поодинокі коси, серпи, вівчарські ножиці, сокири відкрито на поселеннях у Зняцеві, Червеневі, Берегові, Мукачеві.Крім плуга на Закарпатті застосовували також ручні мотики і заступи. Їхня питома вага у землеробстві була не меншою, ніж орних знарядь. У гірських районах вони навіть були основним знаряддям для обробітку грунту. Саме мотику знайдено на поселенні у Сміжанах на Пряшівщині на висоті 650 м над рівнем моря. Заступ же становив собою дерев’яну лопату, краї якої було окуто залізом (такий заступ знайдено у Мукачеві). Заступ застосовували на городніх роботах на малих ділянках – очевидно, присадибних.
Наявність же сільськогосподарських знарядь у скарбах (Брестів Свалявського району, Верхня Визниця Мукачівського району) свідчить, що вони становили велику матеріальну цінність і відігравали важливу роль у кожному господарстві. Крім того, знайдено знаряддя для переробки продуктів землеробства. Це насамперед жорна, які виявлено в Ужгороді і на Радванці, у Берегові, Холмоку. Вони складалися з двох округлих каменів, нагадуючи жорна, що ще донедавна були в користування у горян.
Для відновлення родючості грунту давньоруське населення Закарпаття користувалося традиційним методом. Окремі ділянки землі лишали незасіяними “для відпочинку”. У цей час завдяки загниванню кореневої системи трав’яних рослин, дії живих організмів і атмосферних явищ відновлювалася структура грунту. Наявність на Закарпатті великої кількості глинистих, важких, насичених вологою грунтів примушувало населення застосовувати короткі періоди експлуатації і водночас короткі періоди “відпочинку”. Але у давньоруську добу зі збільшенням населення Закарпаття і скороченням незайманих угідь така форма обробітку землі значно скорочується. Населення переходить від перелогової до системи вирубного землеробства. 
У давньоруську добу зона лісів на Закарпатті простягалася значно південніше, ніж у наш час. На рівнині навіть у другій половині ХІХ ст. росли густі діброви. Про наявність там лісів і у попередні віки свідчить численний топонімічний матеріал. Серед дерев переважав дуб, його супутниками були граб, липа, тополя, вільха, лісова яблуня, дика груша, європейська сосна, ялина, ялиця. Водночас широколистяні ліси на Закарпатті чергувалися з великими безлісними ділянками. Заплави рік були сильно заболочені. Річки і водойми були значно повноводніші, ніж у нас час, і багатшими на рибу. По берегах річок жили видра, норка, річковий бобер, численні біля водні птахи. В лісах та улоговинах зустрічалися тури, зубри, бурі ведмеді, лісові коні, олені, козулі, дикі свині, вовки, лисиці, рисі. З птахів були поширені пелікани, лебеді, білі чаплі, журавлі, дрофи, стрепети, баклани.
Розчистка і спалення лісу були ще й агротехнічним засобом. Це значно підвищувало врожайність полів, оскільки лісові грунти містять багато перегною, до якого після спалення деревини додається ще й попіл. Приблизно на рубежі ІХ-Х ст. відбувається зміна вирубного господарства орним. Вирубний спосіб продовжує застосовуватися у верхів’ях річок і на плато, але там він не був пануючим. У тих районах був поширений і найдавніший спосіб обробітку землі – мотичний. Як правило, він співіснував з орним і застосовувався тільки на схилах гір, що були недоступними для плуга.
Значну роль у господарстві відігравало також тваринництво і мисливство. Вивчення кісткових матеріалів з поселення Радванка в Ужгороді показало, що 41% кісток там належало свійським тваринам. Приблизно такі ж дані отримано і на матеріалах поселення з Замкової гори Ужгорода. Усього на Радванському селищі виявлено 283 кістки 24 особин, в тому числі коня, двох биків, вівці і кози, трьох домашніх свиней. Серед диких тварин там переважав вепр (33%) і благородний олень (16%), були також козуля, вовк, заєць, рябчик .
Безперечно, було поширено і рибальство, але кістки риб у культурному шарі не збереглися через високу вологість грунту.Для характеристики ж військової справи населення Закарпаття ІХ-ХІ ст. маємо кілька археологічних знахідок різних видів зброї. Тогочасний воїн був озброєний важким двосічним мечем каролінгського типу (Мукачево, Соломоново, Арданово, Великі Лучки, Верхня Визниця) або бойовою сокирою, здебільшого з заокругленим обухом і чотиригранним лезом (Ужгород, Гараздівка, Батьове). Про існування лучників свідчать знахідки втульчатих і черенкових стріл (Радванка і Замкова гора в Ужгороді, Федорове Виноградівського району). Військо мало не тільки пішців, а й кінноту, про що свідчать залізні шпори (Берегове – Буча). На її озброєнні були залізні списи, дротики (Гараздівка, Мала Копаня) . Про захисне озброєння дізнаємося зі знахідок шолома і кольчуги у Малій Копані.
Т.Легоцький відзначав, що терени на північ від Мукачева наприкінці ІХ ст. лишалися практично незаселеними. Ідеться про “гористу смугу в північно-східній частині (майбутнього комітату Берег – С.Ф.), шириною 37-68 км, яка починається біля гори Гат, а вище Мукачева йде до вершин Бескидських гір. Ця територія, без сумніву, була незаселеною. А в лісах зустрічалися кочові пастухи... Ці племена складалися зі соорв’ян і русинів малоросійських”.
В ХІ ст. Закарпаття мало постійне населення не лише на рівнині і в передгір’ї, а й у долинах середньогір’я та навіть у високогір’ї. Долині річок Свалявки і Пині мали не лише постійні поселення, а й систему постійних полів. Тоді вже існували села Гукливий, Лази, Великі Лази, Ділове, Пасіка, Поляна, Новоселиця. Вже 1064 р. існувало Берегово, 1090 р. почато будівництво Хустського замку. В ХІ ст. існувало Мукачево, а на Тячівщині функціонував Грушевський монастир.
Король Іштван надавав великого значення системі засік і замків, що споруджувалися на тогочасних кордонах королівства, зокрема, на півдні Мараморощини, звідки посталася сіль для всієї Угорщини. Щоб забезпечити її безперешкодне транспортування, Іштван наказав збудувати Вишівський замок.
У ХІІ ст. на Закарпатті починається перехід від двопільної до трипільної сівозміни. Скорочення періоду “відпочинку” певних ділянок і подовження терміну їхньої експлуатації при вирощуванні озимих і ярих культур в одних і тих самих господарствах призвело до поділу оброблюваних земель на три рівні частини: одна – під озиминою, друга – під яриною, третя – під паром. Щорічне чергування на цих трьох різних частинах озимих, ярих і пару започаткувало трипільну систему сівозміни.
Археологи не виявили на Закарпатті зерна тогочасних злаків. Але спираючись на аналогії з сусідніми територіями Східної і Центральної Європи можна говорити про поширення тут жита, пшениці, ячміня, овсу, проса. З бобвих вирощували горох, вику, квасолю. Широко розводили технічні культури – льон і коноплі. Городи були під капустою, ріпою, цибулею, часником. Із садових культур росли яблуні, груші, черешні.
У ХІІ ст. на Закарпатті з’явилося постійне населення в долині Дусинки, у верхів’ях Ріки (Келечинська долина), Тереблі, Тересви, Тиси.
Значно вдосконалюється і видобуток солі. Якщо у ХIV ст. сіль видобували у відкритих кар’єрах глибиною 25–30 метрів, у яких вирубувалися сходинки по схилу, то у ХV ст. в Солотвині закладаються конусні кар’єри глибиною до 140–150 метрів. Шахтарі спускалися у них мотузяними драбинами. Раніше сіль виносили на руках, тепер стали пакувати у сітки і витягати нагору мотузками. Для відведення ґрунтових вод використовували мішки з буйволячої шкіри.
Активізується використання мінеральних вод. У цей час розробляються такі джерела, як Безсмертна криниця у Бороняві, Буркутна криниця у Драгові, Золота криниця у Золотарьові. Багатоводні джерела були у комітаті Берег – в селах бойовище, Верхня Визниця, Поляна, на Уманщині – у Зарічеві, Солі, Ужку.
На зміну ручним млинам приходять водяні, що належали переважно шолтесам. Найбільші з них було споруджено у селах передгірних районів на тамтешніх швидкоплинних потічках. При млинах створювали вальці, де валяли вовняні сукна.
Найдавніші дані про розробку лісів у володіннях Другетів дійшли від 1437 р. На Малому Ужі (нині осушеному) у місці його відгалуження від Ужа було споруджено греблю, на цьому рукаві Друге ти мали кілька млинів і лісопилок.
Водночас відбувається розшарування селянства, формується прошарок особливо заможних селян. Найактивніше цей процес проходив на Мараморощині у зв’язку зі зростанням там товарно-грошових відносин і експорту худоби на зовнішні ринки. Так, у документах відомий селянин Пилип Нодь з Вишньої Руни, що 1600 р. мав 221 голову худоби.
У ХVII ст. як у панських, так і в селянських господарствах поліпшився обробіток землі, запроваджувалася трипільна система землеробства, у низинних селах почали удобрювати грунт, інтенсивніше займатися тваринництвом, садівництвом, городництвом. Важливою галуззю господарства стало виноградарство.
Починаючи з першої половини ХVI ст. і до кінця ХVII ст., коли значна частина Угорщини перебувала під турецьким контролем, закарпатське виноградарство розвивалося під впливом старих виноградарських районів Північного Причорномор’я. Було освоєно під виноградники майже усі південні схили вулканічних пагорбів від Токая через Ужгород, Середнє, Мукачево, Берегово, Севлюш (де тоді було споруджено тераси на Чорній горі) і далі до Хуста. Робилися спроби просунути виноград у північні гірські райони. Пробували вирощувати виноград у Кобилецькій Поляні біля Рахова, у Верхній Визниці на Мукачівщині, у Доманинцях, Оноківцях, Невицькому під Ужгородом, в ряді сіл Іршавщини і Свалявщини. Виноградниками вкрилися схили гір під замком у Хусті, але їх було швидко закинуто, оскільки вони не виправдали надій.
Натомість у Берегові, Мукачеві, Варах, Косині і Мусієві майже 40% населення займалися виключно виноградарством, а ще 39% займалися як виноградарством, так і хліборобством. Середняцькі господарства продавали близько половини виробленого ними вина, а багаті майже цілком працювали на винний ринок.
Особливу роль в сільському господарстві Закарпаття на зламі ХVI-XVII ст. відігравало тваринництво. Воно “відігравало вадливу роль в орному землеробстві, мало велике значення в освоєнні нових земель, а також у відновленні врожайності землі. Тільки завдяки наявності великої кількості худоби стали можливими дво- і трипільна система землеробства. Ще важливішу роль відігравало тваринництво в житті населення гірських районів, де воно було головним засобом існування”.
Відтоді минуло чимало часу, і розбещені досягненнями цивілізації закарпатці майже перестали зважати на потребу дбайливого ставлення до довкілля. Тому й маємо те що маємо. А жаль.
Сергій Федака. скачать dle 11.3