Як зараз виглядає життя у Чорнобильській зоні: вражаючі фото

За 30 років після катастрофи на Чорнобильській АЕС прилегла зона перетворилася на своєрідний атракціон для туристів і нагадування про страшний історичний урок. Але в зоні відчуження все ще живе 140 осіб – так званих "самоселів", які ризикнули повернутися в свої будинки.

Фотограф Естер Хессінг і письменниця Софіеке Турмеро вирушили в Чорнобильську зону, щоб зустрітися з останнім поколінням "самоселів". Багато з поселенців – літні люди, які таємно повернулися додому, попри рекомендації влади. Інші переїхали від відчаю, нелегально заселившись в покинуті будинки, пише Vice.

Для проекту Bound to the Ground ("Близькість до землі") пара документує дні місцевих жителів, з перших вуст збираючи свідчення про життя в зоні відчуження, а також розповіді сучасних працівників Чорнобильської АЕС.

Перш за все, тут у людей давній досвід нещасного життя. У 1930-і роки тут страждали від голоду, а потім була Друга світова війна. Місцеві жителі звикли до труднощів, – пояснює Естер.

У людей було мало грошей, і вони покладалися на урожай з власної землі. Після катастрофи уряд надав сільським жителям багатоквартирні будинки в Києві. Але вони вирішили, що краще коротке життя в зоні радіоактивного зараження, ніж жалюгідна старість в Києві.

Ще вони вірять, що після смерті зможуть возз'єднатися з близькими тільки в тому випадку, якщо будуть поховані з ними поруч, – додає фотограф.

У перші роки після катастрофи жертви Чорнобиля страждали від страшної дискримінації з боку інших людей. Багато переселенців поверталися до своїх домівок пішки, хоча від Києва потрібно було йти 130 кілометрів. Зрозуміло, у дорозі потрібно було відпочивати, але їм часто відмовляли в нічлігу через страх радіації.

Естер і Софіеке вразило те, що більше 2000 осіб все ще працюють на ЧАЕС. На відміну від "самоселів", які живуть завдяки сільському господарству в занедбаних селах за межами Прип'яті, працівники ЧАЕС живуть у Славутичі.

Багато хто з нинішніх співробітників – діти тих, хто працював на електростанції, коли сталася аварія, – пояснює Естер. – Вони виросли в Прип'яті, а тепер на ЧАЕС працюють їхні діти, які виросли в Славутичі.

За словами Естер, вони вибрали таку роботу через нестачу інших можливостей: "ЧАЕС все ще пропонує непогані зарплати, а в Славутичі хороші школи і дитячі сади. Тут можна спокійно ростити дітей. Тут створюють особливі умови для жертв радіоактивного впливу в першому, другому і третьому поколіннях".

Поговоривши з "самоселами" і працівниками станції, пара досліджувала покинуту Прип'ять – місто, спочатку побудоване для працівників ЧАЕС. Зараз це місто-привид, але колись воно було задумане як "місто надії": радянська влада покладала великі надії на ядерні технології.

Позбувшись від втручання людей, природа захопила контроль над значними територіями Прип'яті, покриваючи сірі конструкції і дороги дикою зеленню.

Замість страху, жаху і смерті ми виявили гарне місце, все в кольорах і травах, родючий грунт і гостинних людей, які влаштовували нам теплі прийоми, хоча ми з'являлися без попередження, – розповідає Естер.

При цьому державна політика позбавила поселення майбутнього: указ забороняє селитися на цій території протягом 1000 років після того, як помре останній з нинішніх жителів.